Без догмата - Генрік Сенкевич
Може, все могло певною мірою так і бути, як я казав, але, вимагаючи в Анельки пасмочко її волосся, я розраховував на те, що ніхто з присутніх не знав докладно процесу малювання портретів; те пасмочко потрібно мені, а не Ангелі. Йому воно могло б придатися лише тоді, коли б він малював портрет з фотографії, а на це Ангелі ніколи не погодився б. Але я вдав, ніби від того локона залежить доля портрета. Через дві години після сніданку я одержав відповідь на мою телеграму: Ангелі у Відні, де щойно закінчив портрет княгині Н. Я одразу написав до нього і разом з листом послав Анельчину фотографію, яку взяв у пані Целіни; потім, побачивши Анельку, яка прогулювалась у саду, спустився до неї.
А де ж твоє волосся? Листа треба відіслати до другої години.
Вона побігла до себе в кімнату й через кілька хвилин повернулася з пасмочком волосся. Коли я брав у неї те пасмочко, рука в мене злегка тремтіла, однак я дивився їй просто у вічі й запитував поглядом: «Чи ти здогадуєшся, що я взяв для себе твоє волосся, що воно буде для мене самим найдорожчим з усього, що я маю?»
Анелька нічого не сказала, але опустила очі й зашарілась, мов дівчина, яка вперше в житті почула освідчення в коханні. Вона здогадалась! Я подумав, що за один доторк до її вуст не шкода віддати життя. Моя любов до неї часом буває такою сильною, що переходить у біль.
Ось тепер я маю фізичну частку моєї коханої. Здобув її хитрістю. Я — проноза, скептик, який весь час спостерігає за собою збоку й аналізує, вдаюся до хитрощів, мої почуття і вчинки гідні гетевського Зібеля. Проте я кажу собі: «Що ж, у найгіршому разі, я тільки сентиментальний і смішний. А хто знає, чи не в стократ дурніший, смішніший і нікчемніший той мій двійник, чоловік не сентиментальний, який все осмислює і аналізує. Такий аналіз подібний до обскубування квітки. Він найчастіше псує красу життя, а отже і щастя, тобто єдине, що має сенс».
22 серпня
Після того, як пані Целіна закінчила курс лікування, ми кілька тижнів чекали, поки спаде на рівнинах спека, й дочекались жахливої негоди. Тепер знову чекаємо першого ясного дня, щоб вирушити до Відня. Та ось уже третій день тут панує темінь єгипетська. Хмари, що цілий тиждень збиралися на вершинах гір, висиджуючи там сніги й дощі, сповзли з цих високих гнізд і, спустившись на Гаштейн, затулили своїм важким лоном усе небо над долиною. Ми живемо в такій імлі, Що навіть опівдні трудно втрапити із Штраубінгера до нашої вілли. Нічого не видно.
Будинки, дерева, гори й водоспади — все розпливлося, зникло в білуватому, вологому тумані, який осідає на предметах, а почасти й на душах. З другої години дня сидимо при засвічених лампах. Дами закінчують пакувати речі. Ми вже б виїхали, незважаючи на туман, якби не те, що дорогу в одному місці за Гофгаштейном розмили гірські потоки. В пані Целіни знову почались напади мігрені; тітка отримала листа від старого Хвастовського, в якому він пише про жнива, і мало не весь день ходила великими кроками по їдальні, вголос розмовляючи з Хвастовським і лаючи його. Анелька сьогодні вранці мала дуже поганий вигляд. Призналася нам, що з вечора приснився їй той кретин, якого ми зустріли на дорозі до Шрекбрюке. Прокинувшись, вона вже не могла заснути, і всю ніч її мучив якийсь нервовий страх. Дивно, що той нещасний справив на неї таке сильне враження. Я намагався розважити її веселими балачками, що мені почасти вдалося, взагалі відколи ми уклали нашу умову на Шрекбрюке, Анелька стала помітно веселішою, спокійнішою і щасливішою.
А я, спостерігаючи це, не смію навіть ремствувати, хоч не раз думаю, що стосунки між нами тримаються па тому, що між нами немає ніякої близькості. Вкладаючи умову, я добре знав, чого саме хотів і які форми набере наше кохання; а тепер ці форми якось розпливаються, стають усе більш невловимими, невизначеними, ніби й вони розпливлися в тумані, який обкутав Гаштейн. Я весь час відчуваю, що Анелька не визнає моїх прав, а наполягати па них не осмілююсь. Може, тому не осмілююсь, що будь-яка боротьба стомлює, а тим більше боротьба з любимою людиною; а я боровся вже півроку й так виснажив себе, що тепер надаю перевагу будь-якому спокою, аніж колишнім безплідним зусиллям. Однак, може, існує й інша причина. Якщо такий стан речей не відповідає моїм сподіванням, то все ж я помічаю, що він прихиляє до мене Анельку. їй здається, що тепер я кохаю її більш благородно, отже й вона мене за це більше цінує, я не наважусь сказати «кохає». Хоча зовні її ставлення до мене ніби й не змінилось, я відчуваю, що все стало інакше, це додає мені сили, бо я кажу собі: «Оскільки таким шляхом її любов зміцнюється, ти терпи, тримайся і, може, дочекаєшся, що любов, переборе в ній. силу опору».
Всі люди, а надто жінки, вважають, що так зване платонічне кохання — це якийсь особливий вид кохання, надзвичайно рідкісний і надзвичайно піднесений. Це просто плутанина понять. Можуть існувати платонічні стосунки, але платонічне кохання — така сама нісенітниця, як, приміром, сонце, що не світить. Навіть кохання до померлого — це туга не лише за його душею, а й за його земною оболонкою. А між живими таке кохання — це зречення. Я не свідомо брехав, коли казав Анельці: «Я тебе кохатиму так, як кохають померлих». Але зречення не виключає надії. Незважаючи на всі розчарування, на глибоку переконаність, що мої сподівання не збудуться, в глибині душі я надіявся і надіюсь, що наші теперішні
