Без догмата - Генрік Сенкевич

Я зірвався з ліжка, підняв штори, і денне світло цілком заспокоїло мене. На вулиці вже почався рух; собаки тягли візки з овочами, служниці йшли на базар, робітники — на фабрики. Картина нормального людського життя є найкращими ліками проти таких фантасмагорій. Я зараз відчуваю величезну потребу світла й життя. Усе це свідчить, що я не зовсім здоровий. Моя драма точить мене зсередини, як хробак. Те, що на голові і в бороді я помічаю сивину, — звичайна річ; але моє обличчя, особливо вранці, має восковий відтінок, а руки стали майже прозорими. Я не худну, скоріше навпаки, та при всьому тому відчуваю, що в мене анемія, важкий психічний стан, що мої життєві сили підупадають і що це погано скінчиться.

Я не збожеволію. Не уявляю собі, що може настати такий час, коли я перестану контролювати себе. Та й, врешті, один видатний лікар, а головне, розумний чоловік, казав мені, що на певному ступені розвитку свідомості божевілля неможливе. Здається, я вже про це писав. Хай і не божеволіючи, але можна захворіти на якусь тяжку нервову хворобу, — а я вже трохи знаю, що це таке, — тому щиро кажу, що волів би мати будь-яку іншу хворобу.

Загалом я не довіряю лікарям, особливо тим, які вірять у медицину, та, може, все ж треба буде з кимсь і з них порадитись, тим більше, що й тітка цього хоче. Хоча я й сам знаю надійні ліки; якби Кроміцький умер, а Я женився б на Анельці, то враз одужав би. Коли б вона прийшла до мене й сказала: «Я вся цілком твоя» — я теж став би здоровим. Хвороби, викликані нервами, треба й лікувати нервами.

Та Анелька не захоче бути моїм лікарем, навіть коли б ішлося про моє життя.

Був я з нею і тіткою в Ангелі. Сьогодні відбувся перший сеанс. Яку ж я мав рацію, повторюючи, що вона одна з найвродливіших жінок, яких я зустрічав у житті, тому що в її вроді немає нічого шаблонного! Ангелі дивився на неї з таким захопленням, ніби на якийсь високий і благородний витвір мистецтва. В нього став чудовий настрій, він малював захоплено й не приховував від пас причини свого задоволення.

— В моїй практиці,- казав він, — така натура — рідкість. Коли маєш перед собою таку модель, то інакше працюється… Яке обличчя! Яке обличчя!

А тим часом це обличчя не було таким чарівним, як звичайно, бо сором’язлива Анелька почувала себе ніяково, збентежено, насилу зберігала природну позу й вираз лиця. Однак Ангелі це зрозумів.

— На наступних сеансах ви почуватимете себе дедалі вільніше, — в цьому становищі, як і в будь-якому, треба освоїтись»

І від щохвилини вигукував:

— Оце буде портрет!

Він задоволено поглядав і на тітку, мабуть, тому, що аристократичні риси її обличчя водночас свідчать про енергійну вдачу і широту її натури. Поводження тітки в Ангелі було просто чимось незрівнянним. У ньому відчувалась якась наївна безцеремонність знатної дами, котра завжди дотримується правил пристойності, але ні перед ким не схиляється. Ангелі, чоловік, звиклий до поклоніння, але дуже спостережливий, збагнув це, і я бачив, що його таке ставлення дуже забавляло. Ми вирішили, що Анелька позуватиме в чорній шовковій сукні, надзвичайно вишуканій. Анельчина фігура здається в ній особливо привабливою. Сукня підкреслює її стрункість і статність. Я не можу ні думати, ні писати про це спокійно. Ангелі, звертаючись до Анельки, назвав її «мадемуазель». Дивна все-таки жіноча натура, навіть якщо вона ангельська. Я бачив, що моїй коханій це було приємно, а ще більше задоволення помітив я на її славному личку, коли Ангелі, після того як я виправив його, сказав:

— Та я весь час помилятимусь! Дивлячись на мадам, важко не помилитись…

І справді, зашарівшись, Анелька була такою чарівною, що мені пригадався, зараз уже точніше, ніж колись, той вірш, що його я написав давно і кожна строфа якого закінчувалася словами:

Чого під твоїми стопами Не виросте квітка ясна,

Ти ж птах золотий між пташками,

Ти ж май, ти ж рай, ти ж весна!

Коли ми виходили від Ангелі, тітка трошки відстала від нас, і я шепнув Анельці на вухо:

— Анелько, ти сама не знаєш, навіть не підозрюєш, яка ти гарна!

Вона нічого не відповіла, тільки опустила очі, як завжди робить у таких випадках. Однак цілий день я помічав у її поводженні зі мною мимовільний, легенький відтінок кокетства. Слова Ангелі й мої слова настроїли її на такий лад. Вона відчувала, що я щиро захоплююсь нею, і була мені за те вдячна.

А я не тільки захоплювався нею, а казав подумки, скоріше волав: «Біс забирай всі умови! Я кохаю її без ніяких обмежень та заборон!..»

Увечері ми були в театрі, слухали оперу Вагнера «Летючий голландець». Я ледве чув щось чи, точніше, чув тільки серцем, сприймав музику лише через своє кохання.

Подумки я запитував Вагнера: «Яке ти справляєш враження на неї? Чи твоя музика проникає в її душу, чи схиляє її до кохання, чи переносить у якісь світи, до кохання є найвищим законом?» Лише це мене цікавило.

Напевно, жінки не здатні так самовіддано кохати. Вони завжди зберігають якусь частину душі для себе, для світу і його вражень.

27 серпня

Тітка сказала, що їй конче потрібно поїхати до Плотова, мовляв, їй нема чого тут сидіти, буде навіть краще, коли вона поїде, бо ми не будемо поспішати через неї і зможемо залишатись у Відні доти, доки це буде потрібно художникові. Ми всі пробували відмовити її від цього наміру, кажучи, що в її віці не можна вирушати в дорогу одній. Я вважав своїм обов’язком — хоч мені було це нелегко — сказати тітці, що коли вона твердо вирішила їхати, я буду її супроводжувати. Признаюсь, що з певним душевним трепетом чекав її відповіді.