Без догмата - Генрік Сенкевич

моєю, але вона мені безмежно дорога; вона відповідає всім моїм уподобанням, всім уявленням про жіночу красу й приваби, вона притягає мене з такою незбагненною силою, з якою магніт притягає залізо. Інакше й бути не може: адже це та сама Анелька; вона зовсім не змінилась! Те саме поєднання обличчя дівчинки з жіночою принадністю, той самий погляд, ті самі вії, брови, уста, руки, та сама струнка постать. Тільки тепер вона має ще одну принаду- принаду втраченого раю.

Зате яка глибока безодня між нашими колишніми стосунками й теперішніми!

Коли я пригадую ту колишню Анельку, котра, наче порятунку, чекала, щоб я сказав: «Будь моєю», мені аж не віриться, що такі часи насправді були. Я думаю про них з таким почуттям, з яким, напевно, згадує своє минуле розорений магнат, який у найкращі свої роки розтринькував гроші й дивував усіх, а потім змушений був жити подачками та милостинею.

Уночі, коли я думав про Анельку і в думках вдивлявся в неї, мені раптом спало на гадку, що з неї ніколи не малювали портрета, і мені страшенно захотілося мати його. Я вхопився за цю ідею і так зрадів їй, що мені й спати перехотілося. «Тоді ти будеш зі мною, — казав я, — я могтиму прийти, цілувати твої руки, очі, вуста, — ти не відштовхнеш мене». І одразу ж почав обмірковувати, як це влаштувати. Не міг же я прийти до Анельки й сказати їй: «Замов свій портрет, а я заплачу за нього»; але від тітки я завжди домагався всього, що хотів, і зможу намовити її, щоб вона виявила бажання мати Анельчин портрет. У Плошові є ціла галерея фамільних портретів, тітка ними пишається, а мене вони доводять до розпачу, бо деякі з них просто жахливі, однак тітка дуже наполягає па тому, щоб там були портрети всіх близьких родичів. Зваживши на її любов до Анельки, я був певен, що навіть порадую її, підказавши ідею замовити Анельчин портрет. Вистачить п’ятихвилинної розмови, щоб уладнати цю справу; я почав прикидати, кому б саме замовити портрет. Зітхнувши, сказав собі, що мені ніяк не пощастить умовити моїх дам поїхати для цього до Парижа, де я міг би вибирати між точністю і об’єктивністю Бонна, сміливістю і розмахом Шарля Дюрана й ліричністю Шаплена. Заплющивши очі, я уявляв собі, як кожен з них справлявся б зі своїм завданням, і милувався уявлюваними портретами. Та однак це було нездійсненне. Я передбачав, що тітка захоче, щоб Анельку малював польський художник. Я не мав би нічого проти цього, бо пригадав, що на виставках у Варшаві й Кракові бачив кілька портретів, зовсім не гірших від знаменитих полотен закордонних художників. Мене лякало тільки зволікання. В моєму характері є й така жіноча риса: якщо, я надумав що-небудь сьогодні, то хочу, щоб мов бажання здійснилося завтра. Оскільки ми були в Німеччині, поблизу Мюнхена її Відня, я почав пригадувати відомих мені німецьких живописців. Вибрав нарешті два імені: Ленбаха й Днгелі. Мені доводилось бачити чудові портрети роботи Ленбаха, але все чоловічі, до того ж мене дратували його самовпевненість і поверховість, що їх я, залюблений у французький живопис, прощаю лише французам. Жіночі портрети Ангелі теж не дуже подобались мені, та все ж у; нього делікатна манера письма, а саме це й потрібне, щоб зобразити Анельчине обличчя. Крім того, їдучи до Ленбаха, необхідно звертати вбік, а до Ангелі нам по дорозі — звісно, цей доказ соромно наводити, коли не хочеш, щоб тебе вважали філістером! Але цього разу мені йшлося про час. «Мертві їдуть швидко», — сказав поет; а закохані — ще швидше. Та я однаково вибрав би Ангелі, отже вирішив, що він малюватиме Анельчин портрет. Взагалі я не люблю портретів жінок у бальних сукнях, але хотів, щоб Анелька була неодмінно в білій сукні з фіалками. Щоб, коли я дивитимусь на неї, міг уявляти собі, ніби це моя колишня Анелька. Не хочу, щоб щось нагадувало мені, що вона дружина Кроміцького. До того ж ця біла сукня дорога мені як спомин.

Я не міг дочекатися ранку, так мені хотілося скоріше поговорити з тіткою. Однак свій план я трохи змінив, подумавши, що, коли тітка замовлятиме портрет, вона наполягатиме, щоб його виконав польський художник, тому я вирішив, що сам подарую тітці Анельчин портрет на іменини, які будуть у кінці жовтня. В такому разі Анелька не зможе мені відмовити. Звичайно, я замовлю для себе копію з цього портрета.

Я майже не спав, але це була гарна ніч, бо всі години її були заповнені такими роздумами. Задрімав я тільки десь близько п’ятої, а о восьмій був уже на ногах. Пішов до Штраубінгера й послав телеграму в бюро «Будинку художників» з запитанням, чи у Відні зараз Ангелі.

Повернувшись додому на сніданок, застав уже всіх за столом і одразу приступив до справи.

— Анелько, — сказав я, — мушу признатися в одній провині перед тобою. Сьогодні вночі, замість того щоб спати, я вирішував твою долю і зараз прошу, щоб ти погодилася з моїм рішенням.

Анелька злякано дивилась на мене. Може, вона подумала, що я збожеволів або наважився на якусь відчайдушну відвертість у присутності пані Целіни й тітки. Однак, побачивши, що моє обличчя спокійне, навіть байдуже, вона спитала:

— Що ж ти вирішив?

Але я звернувся до тітки:

— Спершу я хотів, щоб це була несподіванка, але бачу, що цього мені ніяк не пощастить зробити, тому хочу відверто розповісти, який подарунок я надумав зробити вам, тітонько, на іменини.

І я все розповів. Для тітки, яка вже років зо три мала мій дуже гарний портрет, кращого подарунку не можна було й придумати, тому вона стала щиро дякувати мені. Я помітив, що й Анелька була порадувана, а мені вже цього було досить. Ми всі почали жваво обговорювати, коли і хто малюватиме портрет, як Анельці вдягтися тощо. Такі речі надзвичайно цікавлять жінок. А в мене вже були готові відповіді на всі запитання, при цьому я збагнув, що, скориставшись нагодою, я можу одержати ще щось, крім портрета.

— Це не займе багато часу, — сказав я. — Я вже послав телеграму з запитанням, де зараз Ангелі, і думаю, що портрет не дуже затримає від’їзд до Плошова.