Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Наприкінці березня Криводяк зі Шпаком і Вухом прямували до Рукорака на зустріч зі зв’язковим, що мала відбутись у печерному монастирі навпроти церкви святого Онуфрія (настоятеля Криводяк пам’ятав іще зі своїх семінаристських часів). Вони все ще сподівалися налагодити контакт із кимось зі «своїх», але потрапили в засідку. Трійця помітила групу озброєних чоловіків ще здаля і прийняла їх за партизанів, з якими взимку минулого року вони мали добрі зв’язки і яких не остерігалися. Зрештою, у своїй більшості це й були ті знайомі їм партизани, очолені капітаном держбезпеки НКВД, скерованим із Рівного.
Від моменту цієї першої зустрічі і до миті, коли Нуся вповзла у смердючу, схожу на могилу з напіврозкладеними трупами, криївку, Криводяк і його люди втікали і переховувалися, втратили попередній, так добре облаштований, сховок, у якому мало не згоріли живцем, перед тим практично потруївшись газом, цілу ніч втікали від переслідування з собаками, зрештою були закидані гранатами й обстріляні, після чого Криводяк із простреленим і всіяним осколками стегном упродовж трьох діб тягнув на собі непритомного Шпака, поки друга Вухо катували різними способами до тієї міри, що він на довший час втратив здатність говорити і навіть плакати, аж доки Криводяк (так, із раною на стегні) і Шашіль завдяки воістину непоясненним випадковостям його не відбили, поклавши на місці шістьох осіб.
Добре, що існувала ця тісна, нашвидку викопана нора з найнеобхіднішими припасами — останній прихисток, до якого можна було вдатися. Часом було чутно кроки мисливців, які не припиняли їх вистежувати, — вони проходили мало не над самим сховком, аж грудки землі осипалися на принишклі голови. Криводяк зважував давню пропозицію селянина зі Старих Петликівців переховатися в нього під клунею, але дорога до тих Петликівців, напевно, стала би для всіх них останньою в житті.
Коли Шашіль зустрів лісника в хащах і, заговоривши з ним, узяв на себе сміливість ризикнути і попросив його прийти на те саме місце наступного дня, Криводяк щиро сказав, що тим самим він, Шашіль, виніс усім їм остаточний вирок. Але, переспавши ніч із цими складними думками, таки написав штафету Уляні. Багато годин поспіль він перебирав подумки сотні кандидатур: цей ненадійний, цей боягузливий, цей емоційний, ця не розділяє моїх поглядів, цей зламається, ця надто віддана проводу, цей надто слабкий, а цей — надто негнучкий. Він думав про Уляну — і відкидав її також, а потім знову і знову повертався до неї, і врешті таки зупинив свій вибір на ній. Шашіль відніс лісникові записку і попросив передати чоловікові в Заривинцях, який мав побачитися зі згаданим уже священником із Рукорака. Той, своєю чергою, знав когось у Бучачі, хто повинен був знайти медсестру бучацького шпиталю Фрасуляк Уляну. Лісник, хоча Шашіль нічого від нього й не вимагав, заприсягся, що радше загине, ніж їх видасть.
фотокартка: дві схожі між собою жінки середнього віку (ймовірно, старша і середня сестри) чистять віниками килими і верети в снігу серед саду
Спершу Нуся думала, що одяг підсохне і їй стане ліпше. Але відчуття важкого мокрого вбрання, холод якого проймав до кісток, став її почуттям, коли Криводяк розплющив очі й поглянув на неї.
Він був розчарований, її побачивши, і це розчарування притягнуло за собою страшний приступ болю від розтрощеного стегна, тканини якого вже почорніли і блищали вологим блиском, виділяючи масний запах гниття, від котрого нікуди неможливо було подітися — хіба лише погодитися його вдихати. І Нуся погодилася. Вона була готова майже на все: дихати страшним смородом, тремтіти в мокрому одязі, витримувати гнів і злість через те, що не передала записку Уляні, була готова навіть пройти крізь нелюдські тортури. Вона не мала сумніву, що витримає будь-які побиття, найгірші знущання, навіть зґвалтування — бо точно знала, заради чого. Але бачити, що її прихід сприймається як зайвий клопіт, як тягар, як безглуздя, як марна нав’язливість, розуміти, що її присутність — це свідчення відсутности когось по-справжньому потрібного й бажаного, виявилося нестерпним, неможливим. Якщо подумати, Нуся могла би погодитись внутрішньо з тим, що Криводяк чекав не на неї, а на іншу, якби цією іншою не була її старша сестра.
Впродовж тих кількох тяжких годин, які Нуся провела в цій жахливій могилі, майже нічого не говорилося. Лише на самому початку, коли Криводяк ледь розліпив свої хворі очі й Нуся замість радости та надії побачила в них глибоке, пронизливе розчарування, вона прошепотіла якісь пояснення, плутаючись у словах і затинаючись, а він перебив її на півслові і глухо сказав: — Потрібні були руки медсестри. Ти нічого не вдієш. Шашіль мусить сам нас обробити. З тебе не буде користи, тільки повітря відбираєш.
І далі вони мовчали. Нуся сиділа в кутку, біля скрині з ручними гранатами, боячись поворухнутись, боячись вдихнути забагато гнилого повітря, щоб не відбирати в тих, хто більше його потребував і перед ким вона завинила. Шашіль розібрав принесену Нусею торбу, їжу віддав Галі, яка тут же по-діловому почала нарізати хліб і цибулю на пласкому уламкові колоди, що слугував столиком. Криводяк відмовився їсти, похитав головою, вказавши очима на інших двох чоловіків, які не зводили поглядів із темних скибок хліба і склистих дольок цибулі. Коли різкий цибулевий аромат наповнив простір криївки, Нуся ледь погамувала блювотний рефлекс. Її охопив жах: що, коли вона ще й таке неподобство їм скоїть після всіх своїх помилок і переступів. Вона зібрала всю волю, затулила долонями обличчя, сховала його в колінах, а коли відчула, що небезпека минає, знову поглянула на присутніх.
Шпак поїдав хліб із Галиних долонь — як пес, вилизуючи її пальці. Від нього тхнуло екскрементами. Його тіло не ворушилося, він міг лише трохи повертати головою і шиєю. Кінцівки ж і тулуб простягалися перед ним, тому тіло його нагадувало мерця в труні. Галя навіть руки його склала на грудях, сплела пальцями. Сама вона, зосереджена і терпляча, чекала, поки Шпак виїсть з її долоні останню крихту, щоб взяти тепер іще шматок білого сиру і простягнути чоловікові. Сірувате від бруду волосся облямовувало її незворушне воскове личко.
Той, якого кликали Вухом, лежав поруч, із головою накрившись напівобгорілою шинеллю. Раз по раз він починав бубоніти щось нерозбірливе. Слова шерехливо просочувалися крізь шинель, ніби смажились на олії. Нуся напружувала слух, але їй
