Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Нусі здалося, в його очах стоять сльози.

Я і їх розумію, я їм глибоко співчуваю. Це слабкі, введені в оману люди, — продовжував капітан. — Невже ви не усвідомлюєте, що коли ми їх не знайдемо, то вони повмирають? Вони ж уже от‑от повмирають усі… — читала Нуся по його безшелесних губах. І раптом — різкий вибух: — Ми ж їм можемо допомогти! — у відчаї він охопив голову руками, розбурхав волосся пальцями.

Цієї миті почувся шум двигуна, завищали гальма. З лісу вилетів чорний лискучий автомобіль з витрішкуватими фарами й опуклим капотом. Капітан держбезпеки зірвався з місця і вибіг назовні.

Нуся дивилася крізь вікно, як він схилився до когось, хто сидів у тому автомобілі. Наростала тваринна тривога. Красовський щось довго і вперто доводив, розмахуючи руками. Потім слухав, кивав головою, тоді знову починав говорити. Врешті він виструнчився і віддав честь.

Повернувся до неї він іншим: чужим, холодним, віддаленим.

Знаєте, відбуваються страшенно неприємні речі, — поскаржився він, мружачи очі, як від яскравого світла. — Я хотів би отак вічно сидіти тут із вами і розмовляти. Ви страшенно мила, симпатична особа! І так багато тепер про мене знаєте, що стали для мене навіть небезпечною, — він усміхнувся звабливо. — Але часу зовсім немає, насувається катастрофа.

Капітан завагався й додав: — Вона ненадовго, ця катастрофа. Побачите, вона тимчасова. Але все ж…

Він наблизився до неї впритул, нахилився до її обличчя, поклав свою руку на її долоню і зашепотів у вухо, торкаючись губами мочки:

Мені дуже треба їх знайти. Я можу на вас надіятися?

фотокартка: шматок вимішаного тіста з ум’ятинами від пальців, посеред дошки, засипаної борошном

Перед нею відчинили дверцята автомобіля, подали руку, щоб їй легше було виходити. Вони бачили, яка вона втомлена, і поводилися з нею бездоганно, мало порошинки не здували.

Нуся скористалася простягнутою рукою, але все одно заточилась. Улесливе привітання сусіда пролунало як з-під води, хоч вона розуміла, що він витріщається на неї з відстані кількох метрів, перехилившись через паркан.

Чомусь рушила спочатку в протилежному від дому напрямку, і аж коли котрийсь із її недавніх супутників наздогнав її, вона зрозуміла свою помилку. У світлі фар, під ритмічне бурчання двигуна, що накочувало на неї щільними хвилями, довго мучилася з хвірткою.

Вона була вдома, але це тепер уже не здавалося їй чимось потрібним. Могла, зрештою, і не повертатися — нічого б не змінилося. Вона пам’ятала ще години туги, проведені в хатинці лісника до приходу полковника: повернення додому здавалося їй найбажанішою річчю, остаточною метою. Вона думала тоді, що варто їй повернутись — і все можна буде якось залагодити, пробачити, забути. Що саме її повернення додому має магічну силу налагодження справ, виправлення помилок. Але все змінилося безповоротно, і тепер навіть повернення додому перестало бути важливим. Все тепер зіпсоване, всі колишні значення вивернуті й перекручені.

Вдома стояла неприємна задуха і тхнуло чимось несвіжим — перекислою капустою, гнилою морквою чи цибулею.

Нуся повернулася! — гукнула Христя, зістрибнула з бильця канапи і кинулась обіймати сестру, мало не збивши з ніг. Мама визирнула з кухні. — Яка ти бліда, — сказала вона. — Що то була за робота? Вони нічого не заплатили, звісно?

Нуся мовчки підійшла до столу, на якому мама вимішувала сіре тісто, що кришилось і розходилося тріщинами, ніяк не бажаючи перетворюватися на однорідну масу. Вона поклала на брудну стільницю кілька купюр.

Заплатили, — відповіла вона, а коли мама запитально на неї поглянула, лише знизала плечима. — Кажуть, у нас скоро ходитимуть рублі.

Мама похитала головою, знову повертаючись до тіста. Христя не відходила від Нусі, обіймаючи за плечі. Нуся легенько розчепила її руки, рушила до великої кімнати. Батько з Уляною сиділи одне навпроти одного з розгорнутими книжками в руках. Обоє вдавали, що глибоко занурені в читання. Так глибоко, що не помічають Нусиного повернення.

Нуся поглянула на батька: невже він став трохи спокійнішим? Ну, це ненадовго.

Що ти читаєш? — запитала Нуся в Уляни, ніби їй справді було цікаво.

Уляна навіть голову не підняла, не зреагувала жодним чином. Замість неї відповіла Христя.

Інтерн Щіпаняк поїхав із німцями, залишив всю свою бібліотеку, — повідомила вона. — Пані Барбара прийшла до шпиталю, хотіла обміняти книжки на їжу. Уляна віддала їй два кілограми картоплі і нашу стару капусту, а вона дозволила вибрати тузин книжок. Є один альбом із фотографіями, — Христя кинулася до столу, щоб продемонструвати сестрі велике видання з сепієвими зображеннями будівель.

Нуся теж підійшла до столу впритул, але на альбом не реагувала. Вона знала, що стоїть зараз точно над Пінхасом. Він, скручений, скорчений, лежить у темряві — як дресирований звір, який добре затямив, що йому не слід видавати жодного звуку, не слід себе зраджувати. І якщо він буде поводитись чемно, то його не битимуть, не проганятимуть на холод і дощ і навіть дадуть поїсти.

Так, Уляна вдає, ніби читає, але насправді вона не може вже дочекатися, коли ж усі порозходяться спати, щоб мати змогу припідняти ляду і намацати там, унизу, кошлату голову, ковзнути долонею по ключицях, сплестися долонями, множити в їхньому домі гріх.

Чого ти там встала? — запитав раптом батько.

Він мене не запитує, де я була, що зі мною відбулося, не запитує, чи зі мною все гаразд, чи я рада, що залишилася живою, подумала Нуся, нічого не відповідаючи.

Він не дякує за те, що я роздобула гроші, що тепер ми зможемо купувати їжу, що ми всі зможемо вижити. Він вдає, ніби не сталося нічого особливого. Ніби я, як завжди, нічого не зробила.

Вона відчувала, що тепер і Уляна, і батько підняли голови від своїх книжок і пильно на неї дивляться. Їхні погляди навалилися на неї, ніби два кам’яні мури, ніби стіни їхнього дому, який, хоч стояв іще, але чомусь видавався зруйнованим.

Нуся не дивилася на них, але звідкілясь точно знала, що діється. Бачила, як вони зустрічаються поглядами, як у їхніх очах виникає дедалі сформованіше порозуміння, як їхні обличчя наповнюються сміхом, роз’яснюються від цієї насолоди впізнавати одне в одному спільні емоції, як їхні однаковісінькі роти розповзаються в однаковісіньких усмішках. І коли вона почула голосне, подвоєне, віддзеркалене пирхання, наповнене і здивуванням, і нерозумінням, але найдужче — знущанням над нею, Нусею, вона тупнула ногою об підлогу і промовила чітко й голосно:

Коли вже ти розповіси Пінхасові всю правду, Уляно?

Коли ти, Уляно, припиниш обманювати Пінхаса?

Уляно, коли ти скажеш Пінхасові, що німців уже немає?

Коли ти повідомиш Пінхасові, Уляно, що він уже може безпечно вийти назовні?

Чи ти, Уляно,