Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Крізь невелике віконечко Нуся дивилася на вогники сигарет. Коли хтось затягувався, вогник розгорався і червонів. Летіли іскри.

Нусю залишили в кімнаті саму. За якийсь час навіть червоні цятки за вікном позникали. Іноді їй здавалося, що вона чує голоси або кроки, але не мала певности. Почало розвиднюватися. Нуся бачила охайний городик, із якого вже повністю зліз сніг, пофарбований паркан, хвіртку, стежку, пухнасті ялиці і рясні голі гілки листяних дерев.

Нуся чомусь не підводилася зі стільця, хоча в кімнаті не було нікого і їй, зрештою, не забороняли вставати. Вона дуже хотіла справити малу потребу, але все одно не підводилася. Незважаючи на різь у животі, Нуся навіть пози не змінювала.

Минав час. Вітер за вікном розгойдував дерева, завивав у кронах, терся боком об стовбури. Нуся відганяла настирливу думку, чи не могло так статися, що охоронці залишили її тут назавжди, покинули з невідомих причин. Що, якби вона зараз підвелася, пройшла тісні сіни, відчинила двері, сходами зійшла у двір, перетнула стежку, штовхнула хвіртку і рушила собі до лісу, в гущавину, щоби за деякий час зорієнтуватися, де перебуває, і піти в напрямку свого дому. Що, коли її ніхто не зупинить, коли навколо нікого немає. Її ніхто не стримує, про неї забули, вона нікому не потрібна. Ось вона повертається додому, переодягається в сухий і чистий одяг. Мама спекла свіжий хліб і зварила кашу. Тато сидить на ґанку і курить. Христя тулиться до неї, розповідає якісь дурниці. Уляна приходить з роботи, і вона, Нуся, навіть трохи рада її бачити. Так би хотілося забути все, що сталося протягом останньої доби, думалося Нусі.

Але спершу, увійшовши до лісу, вона присіла би під деревом і солодко видзюрилася. Вона робила б це так довго, нескінченно довго, милуючись, як піниста гаряча рідина пробиває залишки снігової кори й всякає в пухнасті острови моху, аж доки не стала б легкою та вільною, і більше ніщо не завадило б їй на шляху додому.

Невідомо, скільки годин поспіль вона ось так просиділа, коли сечовий міхур таки зрадив її. Нуся навіть не одразу зрозуміла, що відбувається: щось весело задзюркотіло, в сідниці і ноги стало тепло і приємно. Нуся нажахано зазирнула під стілець: на дошках підлоги розтікалося безмежне озеро.

Вона дочекалася, коли дзюркотіння стихло, і нарешті наважилась підвестися. Її спідниця була повністю мокра ззаду. Непевними рухами хворої людини Нуся зняла з себе спідницю, а тоді, як уже вийшло, витерла нею стілець і мокру підлогу. Роззирнулась навколо, підійшла до печі, вгледіла всередині мідний прокопчений казан, вклала до нього спідницю і знову сховала до печі. Тоді одягнула на себе пальто, визираючи у вікно, біля якого стояла.

Вона побачила, що стежкою до лісничівки наближається високий чоловік у фуражці, негнучкому мундирі з погонами, який робив його рухи чіткішими, і темно-синіх бриджах. Він ішов широкими впевненими кроками, розмахуючи руками. Нусі здалося, що і руки, і ноги, і голова в цього чоловіка дуже великі, набагато більші, ніж зазвичай бувають у людей.

Вона повернулася й сіла на свій стілець. Тут же відчула нестерпний запах аміяку, який стояв у повітрі. Хтось постукав у двері. Нуся мовчала і дивилася поперед себе. Двері прочинились, і чоловік увійшов досередини. Він усміхнувся і привітався. Нуся усміхнулась у відповідь. Чоловік був дуже приємним. О Боже, який він добрий, який він хороший, подумала вона, шкодуючи про аміяк.

Чоловік зняв фуражку, обсмикнув на собі мундир. Капітан держбезпеки НКВД Красовський, представився він, подаючи Нусі руку і дивлячись на неї лагідно, трохи сором’язливо. Він говорить українською, здивовано відзначила про себе Нуся, він українець.

Аж не віриться, що вже майже середина весни, сказав він, розтираючи почервонілі від холоду руки. (Нуся помітила кілька бородавок на фалангах його довгих пальців.) Надворі так холодно. Зимно, як у псарні.

Потім вони просто розмовляли. Ми просто розмовляємо, думала собі час від часу Нуся. Ми ж просто з ним розмовляємо, як розмовляють люди. Чому я не повинна була би розмовляти з цією людиною. Хіба він не людина?

Капітан держбезпеки сидів навпроти, несподівано близький і зрозумілий, і розповідав про те, як скучив за своєю дружиною. Він так давно її не бачив, уже місяці три, якщо не довше. Востаннє вони зустрічалися в Харкові, куди дружину привезли ще минулого року, восени, одразу після звільнення міста від фашистів, а він зміг до неї дістатися лише три місяці тому — і вона до сьогодні не знає, яке це диво, що він досі живий. Вона плакала, що на зустріч їм відведено якихось шість годин — але могло ж не бути навіть секунди! Зараз вона пише йому розпачливі листи: мовляв, Харків для неї незвичний, усе там химерно, всепроникне відчуття тимчасовости робить тривогу нестерпною. Вона ніколи ще не бувала так далеко на заході, до того ж сама, без нього. Але він заспокоює її, що Харків — це набагато ближче до того, що їй близьке, тому що по-справжньому вона здивується, коли зовсім скоро, вже от‑от він привезе її до своїх рідних країв. Треба почекати ще зовсім трохи, поки вони остаточно очистять світ від зарази, коли навіть тут, в цих лісах, уже стане безпечно. Він повезе її до Львова, до Чернівців, покаже їй Товтри і Карпати. Покаже місце у Кам’янці-Подільському, де стояв будинок, у якому він виріс. Ось тоді навіть вулиці не здаватимуться їй вулицями, а будинки — будинками, ось коли вона не зможе зрозуміти, про що розмовляють люди.

Капітан усміхнувся розслаблено, зі зворушливим смутком в очах, і по-змовницьки підморгнув до Нусі. Він потер чоло долонею і скрушно зітхнув: їй було б набагато простіше, якби у них народилися діти, зізнався він. Але вони перестали вже сподіватися.

Він розповідав про себе й розпитував Нусю: а у вас є брати або сестри? О, троє доньок — це наша з дружиною мрія, уявляєте! — оголював у щирій усмішці рівні зуби. Ви середня? Які ж у вас стосунки з сестрами? Старша сестра працює в лікарні? Я впевнений, що і для вас нам вдасться знайти корисну, потрібну роботу. Чим ви хотіли б займатися? Любите читати? Вам подобаються бібліотеки, ці скарбниці людської мудрости? Ви маєте час, щоб подумати, не поспішайте.

Коли Нуся розхвилювалася, побоюючись, що мова от‑от зайде про батька і його заняття в часі війни, капітан держбезпеки знову почав розповідати про дружину: як познайомився з нею у перший же день свого приїзду до Москви, як вона виголошувала промову з трибуни своїм дзвінким, упевненим, навіть гнівним голосом, як комірець охоплював