Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Уляна звернула увагу на розхристані, напівобдерті постаті, з обличчями спухлими і спитими. Один із них гнався за дівчиною крізь натовп, розтягнувши рот у знавіснілій гримасі — та верещала, і незрозуміло було, чи вона справді нажахана, чи просто п’яна. Але траплялись у цих військових і приємні лиця, зовсім не страшні. Тяжкий запах давно немитих тіл нависав над вулицями.
Найдивніше було з євреями. Хто міг подумати, що вони ще десь існували. Ось худі, нетутешні Фенделі — мама з двома дітьми — розгублено стоять на Ґрунвальдській, біля брами свого колишнього будинку, тісно пригорнувшись одне до одного, наполохано ковзаючи очима по людях, що сунуть повз них. Вони дрижать, відступають назад, намагаючись врости у стіну будинку позаду, наскрізь відчуваючи небезпеку. Хая Фендель напружено переконує себе, що все закінчилося, що жахіття позаду — і їй ніяк, навіть на йоту не вдається в це повірити. На них дивляться з подивом, підозрою і збентеженням. Комусь ніяково, хтось згірчено хитає головою, хтось розчаровано крекче. — Це ж треба, — говорить обдертий дідок, який сидить на сходинці й перемотує гнійну рану на нозі заяложеним шматком тканини. — Це ж треба, а ці тут що забули.
Христя не могла стримати радісного збудження. Вона вирішила: єдину, останню плівку, яка ще залишилась із запасів, принесених батьком на самому початку війни з фотоательє, можна використати цього дня, щоб назавжди його запам’ятати. Вона знайшла для себе і своєї чорної коробки з витрішкуватим оком місце на балконі кам’яниці на Ринку. Нуся з Уляною стояли поруч, понуро дивлячись на спливання, пучнявіння людської товщі внизу.
Погляньте лише, які молоденькі і свіжі лиця, — говорила Христя, витираючи сльози, які не давали їй навести різкість. — Погляньте, які у них чесні і сміливі погляди!
Чому ти не радієш? — в’їдливо запитала Нуся в Уляни. — Тепер він може нарешті вийти. Йому нічого більше не загрожує.
Уляна кусала губи, втупившись поглядом у руїни Великої синагоги.
Чому ти досі не сказала йому про сестру? — завелася Нуся. — Він повинен знати. Не хочеш сама казати — дай сказати мені. Як довго ти ще будеш закривати нам усім роти?
Уляна перевела на неї гострий погляд.
Послухай, — сказала вона. — Ще не час. Треба ще почекати трохи. Нехай він іще посидить у сховку, нічого йому не станеться. Ми поки що не розповімо йому про німців. Не скажемо про сестру. Ми встигнемо. Так буде безпечніше.
І, зітхнувши глибоко, з гірким, але повним переконанням, тихо додала:
Я хвилююсь за батька. Скільки це днів його вже немає? І що буде, коли він повернеться?
фотокартка: жінки продають розкладену на газетах черемшу під стіною торговельного центру на місці колишньої Синагоги
Чоловік був високий і, хоча й намагався ховати обличчя під крисами темного капелюха і піднятим коміром свого плаща, вона відразу звернула на нього увагу. В її голові промайнула спочатку не до кінця сформована думка фривольного характеру. Щось ніби: з оцим би я пішла світ за очі — і в крові негайно розкрутилась якась хімічна реакція, що відповідає за короткочасне збудження й ейфорію.
Це була випадковість, але надто закономірна, — виправдовувалася Нуся. Нічого поганого вона не зробила, крім того, що хотіла бути корисною, що розуміла важливість справи, що прагнула допомогти не тільки чоловікам, які сиділи в лісі і про яких так давно нічого не було чутно, а й навіть своїй сестрі, яка втратила голову, геть збожеволіла, наражала на ризик усіх — і близьких, і далеких, — поводилася безглуздо.
Місто вже майже два тижні було радянським, коли вона, виходячи з Уляниного шпиталю, зауважила цього чоловіка навпроти входу, пережила блискавичну ейфорію, улігши фантазії, і негайно про нього забула. Тому й налякалася мало не до смерти, коли він наздогнав її на темній безлюдній вулиці, за десяток метрів від їхньої хвіртки, шарпнув за лікоть, з силою припер до паркана, затулив рота і поклав їй щось до кишені.
Потім вона думала: хіба була потреба до мене торкатися, обмацувати мене всю, робити боляче? Крізь обурення проступало солодке хвилювання, яке хотілося знову і знову викликати в собі, зависаючи в ньому. Якимось непоясненним чином — хоч і бачила чітко й навіть різко усі очевидні відмінності: зріст, статуру, грубуватість рис, шарпану вайлуватість рухів — незнайомець сприймався нею як втілення Криводяка. Ніби це він надіслав їй фізичне послання, ніби він торкнувся її гарячковими й неотесаними руками цього посланця. Він наблизився до неї впритул. Нуся відчула на піднебінні його, Криводяків, подих.
Шкода, що це відчуття надто швидко розвіялось. І тоді на перше місце вийшла записка до Уляни, яку Нуся постановила сестрі не показувати. Посланець переплутав їх із сестрою — в цьому сумнівів не було.
Коли Уляна повернулася зі шпиталю і негайно взялась накладати на тарілку для Пінхаса картоплю і наливати квасне молоко, яке вона діставала з такими труднощами, Нуся сіла поруч за стіл, сперла підборіддя на кулак і поцікавилась, чи змогла б Уляна теоретично дістати для неї в шпиталі десять ампул пеніциліну. Її серце товклося так гучно, що аж переходило у вібрування кохлі об стінки баняка з молоком. Нуся придумала для Уляни кілька складних пояснень, налаштувала себе на стійкість і наполегливість: пеніцилін потрібен пораненим полякам з гангренами, яким вдалось врятуватися з одного зі спалених сіл у Перемиському повіті, то як, ти ніби не розумієш, чому і звідки вони взялися, ні, я їх ніколи сама не знала, але мене попросила Ядзя, а я їй не можу відмовити, бо її батько стільки разів за пів ціни продавав нам дрова, ні, тата я не хочу в це вплутувати, йому ця історія зовсім не сподобається, тим більше, ти сама бачиш, який він, відколи повернувся, — нічого не їсть, чорний, як ніч, тільки курить і курить, чекає, коли по нього прийдуть, так, от лиш не починай зараз, я тебе прошу, і, зрештою, чому ти до мене чіпляєшся, яке маєш право після всього, що я для тебе роблю, після того, як стільки часу затикаєш мені й нам усім писок, стільки часу гнеш своєї попри мою волю, і мою думку, і попри здоровий глузд;
