Амадока - Софія Юріївна Андрухович

два різці пішли, коли ляндкомісар наздогнав Пінхаса на своєму коні, ще кілька зубів випало, вочевидь, від побиттів у Чорткові, коли він таргав каміння, і не міг він не втратити жодного зуба, вистрибнувши на швидкості з потяга. Він пам’ятав, що траплялося йому вийняти зуб із рота просто так, ніби без жодної на те причини: зчісуючи нігтями вошей зі своєї сорочки і думаючи повсякчас про їжу, він розхитував язиком ті пеньки, які ще залишалися в роті, і раз чи двічі котрийсь із них таки вишпортувався із ясен, що вже майже й не кровоточили і не боліли, а тільки набридливо свербіли злегка.

Отож селянки співчутливо покивали головами у відповідь на історію про посвареного з батьком сина, і тоді одна з них — з розгойданою і широкою пазухою, з широко розставленими міцними ногами, що стриміли з закасаної за пояс спідниці, — порадила піти до Ягільниці, до палацу, бо там євреїв влаштовують на роботу за п’ятнадцять ґрошей на день, якщо є можливість заплатити.

До Ягільниці Пінхас дістався, про всяк випадок тримаючись від людей якнайдалі. Він ішов вночі, а день перечікував у лісах чи в густо зарослих ярах, в місцях, що видавалися безлюдними й захищеними.

Щойно наблизившись до межі містечка і тримаючи курс на будівлі тютюнової фабрики — Ягільницького замку, — що вимальовувалися на тлі неба на пагорбі з боку Нагірянки, Пінхас натрапив на двох молодих чоловіків в уніформі з паралельними сріблястими блискавками на погонах. Вони курили, ліниво перемовляючись між собою і спершись на дверцята автомобіля. Зауваживши Пінхаса, який навскіс перетинав поле, поросле схожою на кульбабу рослиною з клиновидними листками, один із чоловіків випростався і вистрілив у його напрямку. Пінхас упав обличчям в суху землю, здійнявши хмару куряви. Чоловіки йшли до нього швидким кроком — роздратовані, невдоволені тим, що їх відірвали від бесіди.

Пінхас був вражений красою їхніх облич: засмаглою свіжою шкірою зі здоровим рум’янцем на щоках, пухкими губами, лискучими рівними рядками білих зубів. Він звівся на ноги й усміхнувся до есесівців якнайпривітніше, намагаючись улесливістю — складеними в усмішку губами, грайливим і щирим поглядом — викликати м’якість у ставленні до себе. Ті дивилися на нього з жалістю і втомою. Схоже, юнаки були Пінхасовими ровесниками — але виглядало також, що вони не розглядають його з цієї точки зору. Їх не цікавив ні Пінхасів вік, ні його стать, не цікавив стан його здоров’я, його історія чи наявність потреб. Вони переглядалися між собою ледь іронічно, ніби натрапили раптом на якесь безглузде непорозуміння, ніби вкотре почули зачовганий жарт. Їхні вродливі обличчя не псував вираз зогиджености, що її викликав у них Пінхас своїм неприємним запахом, своєю шолудивістю, виразками на обличчі, непропорційністю тіла, худою шиєю, шрамами, відчайдушним благанням у погляді.

Пінхас мало не захлинався від вдячности. Всією своєю паршивою шкірою, болючою й висохлою, своїми спухлими лімфовузлами, роздутим від голоду, неприємно чутливим шлунком, що сам у собі виїв криваві отвори, він відчував, що його не збираються вбити на місці. Що його навіть просто бити зараз не будуть.

Нижчий із юнаків — присадкуватий, міцний, білоголовий — зобразив суворість на обличчі і наказав Пінхасові забратися геть із поля з цінною рослиною, не витоптувати її. Всі втрьох підійшли до автомобіля. — Говори, — наказав високий шатен із горіховими очима.

Пінхас сказав, що має гроші і хотів би влаштуватися на роботу на тютюнову фабрику, що він добрий і старанний працівник, що робота — єдина його мрія, і він просить, благає йому посприяти, закликає дозволити йому залишитись тут, обдарувати його шансом виявити себе з найкращого боку.

Білоголовий нетерпляче стріпнув чуприною, підняв долоню, подаючи знак Пінхасові замовкнути.

Ось туди, — показав він рукою на будиночок із біленими стінами і зеленим дахом. — Там тебе запишуть, там можеш заплатити й отримати розпорядження.

Млявий пан Тацль, розпашілий від задухи, з червоними очима, отороченими білими віями, з волоссям, що вкривало лише його скроні, залишаючи решту черепа повністю гладкою, згріб Пінхасові гроші своєю пухкою рукою до шухляди столу. Він ретельно записав Пінхасове ім’я й прізвище до книги робітників і свистом прикликав літнього чоловіка з настільки темним і зморшкуватим обличчям, що неможливо було скласти враження про його риси. Пінхас пішов слідом за ним, мружачись під червневим сонцем, яке почало вже добряче припікати, звернувши увагу на те, що навколо, аж до самого обрію, розкинулися поля з тютюном і тією схожою на кульбабу рослиною, через ступання по якій Пінхаса мало не застрелили. Це був кок-сагиз — каучуконосна рослина, яку завезли сюди ще в 1930-х роках радянські аграрії.

Зморшкуватий чоловік, прізвище якого було Кузюк, привів Пінхаса до табору. З сиротливої прямокутної рами, з якої починалося поселення, Пінхас зрозумів, що раніше це було футбольне поле. Брезентові намети й благі халупи розташовувалися зовсім близько від будівель фабрики, оточених масивними кам’яними стінами. Провідник завів Пінхаса до однієї з халуп, показав місце в самому кутку на двоярусних нарах. Там уже, схоже, хтось спав — судячи з кількох бурого кольору дірявих шмат, що лежали, скручені, на зіпрілій соломі.

Кілька тижнів Пінхас збирав насіння кок-сагизу. Цю роботу виконували переважно жінки, чоловікам доручали переносити мішки з добривами чи діжки з водою. Немилосердно пражило сонце. Посіріла земля розходилася тріщинами.

Але Пінхаса Кузюк прикріпив до польової роботи. З самого ранку і до вечора, з короткою перервою на обід, Пінхас ліз уздовж нескінченного рядка зелених розеток, увінчаних жовтими квітами, частина з яких перетворилась на сизий пух. Якщо розірвати стеблину, з неї цідився тягучий молочний сік, гіркий на смак. — Краще тобі його не їсти, май на увазі, — попередив Кузюк, зауваживши голодний блиск Пінхасових очей.

Пух слід було збирати до полотняної торбинки, яку Пінхас тримав перевішеною через плече. Після щоденного повзання по землі коліна спухали, червоніли і боліли так, ніби їх от‑от розірве. Від нескінченного смикання за стебла долоні стали суцільними пухирями, наповненими прозорою рідиною. Випадково проколеш такий пухир — виливається назовні каламутна вода з неприємним запахом, а рана відразу інфікується, починає нагноюватися, стає гарячою, пульсує різким болем.

Добре було, що годували в таборі регулярно: супи навіть загущували борошном, часом траплялися шматки картоплі або брукви, які Пінхас завжди планував якнайдовше тримати в роті, навіть ходити з ними під язиком бодай кілька годин, але щоразу заковтував їх миттєво, нічого не здатен із собою вдіяти.

Але найбільше Пінхасові пощастило з сусідом. Його звали Давидом Абрамчиком, він був крихітний і спритний, з маленькими ручками й ніжками, невеликою верткою головою на короткій шиї. Спершу він здався Пінхасові майже дитиною, але тоді виявилося, що Давид