Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Пінхас одразу помітив діловитість рухів тих, що прибули, звернув увагу на збудження, нервовість і особливе роздратування, яке буває в людей, яким нікуди дітися від виконання неприємного обов’язку. Охоронець привів з дому заспаного Земрода, вийнятого з-під теплого боку дружини. Пінхас чув його розгублений голос — спершу терплячий і тихий, із занудними інтонаціями людини, що звикла керуватись у своєму житті законами, логікою і здоровим глуздом, і цього ж чекає від інших. Йому відповідали коротко й різко, відкидаючи будь-які притомні аргументи. Поступово тон офіцера почав зриватися на все вищі ноти, мало не на верескливість. Він втрачав терпець. Його речення уривалися. Ні закон, ні логіка не діяли.

Пінхас спустився у смердючий колектор, вхід до якого відкривався із бункера, де зволожували тютюн, і занурився в довгі темні коридори, розташовані під замком. Він ішов наосліп, навпомацки, брів по коліна, часом — по пояс, іноді плив у підземних водах, чуючи навколо сплески і шурхотіння невидимої живности. Тут смерділо столітніми відходами. Чітко долинало іржання коней з кінного заводу, тамоване товщею землі й мурами.

У деяких місцях коридори ставали настільки обширними, що в Пінхаса виникало враження, ніби він рухається у безкрайому просторі, не обмеженому жодними стінами та перекриттями, а лише втопленому у вічний холод, вологу і ніч.

Крізь лунке скрапування води йому причувалося шепотіння у темряві, а ще — скрадливі звуки кроків. Була мить, коли десь заскреготав метал — страшенно схоже на зведений курок заіржавілої зброї. Але нічого не сталося. Постріл не прогримів. Якщо хтось і ховався тут, у підземеллі, якщо стежив за Пінхасом певний час, то він вирішив не чіпати його, дати можливість піти.

Думка ця розтривожила Пінхаса, змусила його серце неприємно тріпотіти в самому горлі: невже тут неподалік може критися жива істота, чимось схожа на нього — переслідувана, небажана там, назовні? І з яких причин, цікаво знати, вона стала небажаною: через речі, які накоїла свідомо або через помилку? З пристрасти, злости, з голоду, шукаючи справедливости — або тому, що їй приписали ознаки, неприйнятні для тих, хто встановлює у світі лад?

Може, тому, що її, не запитуючи, не цікавлячись тим, що вона за людина, зарахували до категорії істот, на яких не варто зважати, істот, перед якими не може бути почуття провини, вбивство яких не вважається гріхом або злочином, а навпаки — обов’язком і необхідністю, істот, яких не захищає жоден закон, яких можна хіба що витиснути з останніх соків і розчавити, не звернувши на це особливої уваги?

У п’яти, литки і стегна ззаду, в Пінхасову потилицю впивалися дошкульні нервові мурашки, викликані відчуттям цілковитої відкритости перед кимось у цій глибокій невідомості. Навіть сховавшись під землю, вислизнувши з рук одних переслідувачів, Пінхас залишався повністю вразливим, відкритим і незахищеним перед цілим світом.

Добре було б, думав Пінхас, дістатись отак до котрогось із тих інших замків, із якими цей має бути поєднаний, — дійти до Золочівського замку чи до Чортківського, а може, до Червоноградського, який біля Ниркова. Або мандрувати тут, під землею, так довго і так далеко, аж доки не вдасться нарешті вийти десь у недосяжному закутку землі, де про цей світ і про це життя нікому нічого невідомо. Добре було б просто безслідно запастися тут самому під землю. Безслідно зникнути. Піти в пісок і глину, як вода.

Пінхас виліз назовні з проламу в стіні, за межами фабрики, серед густого вільшаника. Звуки пострілів неприродно розривались у повітрі. Тріпотіло листя тютюну, приймаючи розлогою поверхнею сонячне тепло. В небі ніжно торкались боками, танучи, хмари.

Пінхас зробив із долоні дашок і розгледів крихітні голі фігурки, які падали одна за одною до ями, в котрій дотепер зберігали картоплю для робітників табору.

фотокартка: діти з ранцями і букетами хризантем ідуть до школи, хлопчик незграбно тримає свої квіти, як віник, торкаючись ними землі

Довший час спостерігаючи за чудесами, які творив Баал Шем Тов, розбійники зі сходу Карпат прийшли до нього і наказали йти слідом за ними. Вони, мовляв, поведуть його до Землі Ізраїльської, але не суходолом і морем, а таємними ходами й підземними печерами. Бешт зрадів і погодився. Мрія кожного єврея — потрапити до Святої Землі.

Розбійники повели Баал Шема вузькою і глибокою ущелиною, яка все звужувалась і заглиблювалась під землю, аж доки не настала та мить, коли неможливо стало розгледіти небо у височині. Вони йшли вервечкою: розбійники попереду, Бешт — останнім. Якщо траплялися заболочені ділянки шляху, їх засипали камінням і землею. Йти було складно і ставало дедалі складніше. Стіни сходилися докупи, залишаючи вузький темний прохід.

Раптом Баал Шем побачив попереду вогняний меч, який забороняв йому йти далі. Тож він розвернувся і рушив назад, додому.

фотокартка: три дівчини стоять на балконі кам’яниці на Ринку, одна з них тримає перед обличчям важкий допотопний фотоапарат

Наприкінці березня сніг іще навіть не думав танути. Німці в поспіху відступали: рівненько поскладали на вантажівки своїх хворих, навіть тих, щодо кого було зрозуміло, що переміщення відбирає у них останній шанс вижити. Вони були розлючені, роздратовані. — Це ненадовго, — цідив крізь зуби Рудольф Ціммер, переносячи на руках Томаса Штетке до свого автомобіля. Він спеціяльно приїхав по нього з Чорткова: не міг його тут покинути. Томасові ставало дедалі гірше, його лише через помилку досі не відправили до матері на острів Фрауенкімзее.

Василя Фрасуляка разом із багатьма іншими чоловіками забрали копати траншеї на підступах до міста. Гауптманн Гейзе, схиливши набік свою акуратну голову, запропонував Уляні приєднатися до медичних транспортів, щоб піклуватися про поранених у дорозі. Вона погодилась, але тут же склала в торбинку свої речі і кинулася бігти додому.

Місто здавалося тепер іще більш безлюдним, цілковито спустошеним. Тільки в’язниця повнилась ув’язненими дужче, ніж будь-коли раніше. Один час здавалося: все, що чути, — це лише звуки розстрілів. А ще — гуркотіння літаків, вибухи бомб і розриви.

Потім запала коротка тиша. Уляна підвелася вранці з підлоги, сіла на краю свого ліжка і сказала: кінець світу. Вона знати не знала, чи слід їй іти до шпиталю того дня.

А вже по обіді виявилося: місто сьогодні вночі зайняли радянські війська. Німців більше немає, вони відступили. Раптом вулиці, всі дороги до міста закишіли людськими натовпами. Люди ніби лізли з-під снігу, поставали звідкись із-під землі, зі щілин, з уламків льоду. Вулицею третього травня марширувала колона німецьких військовополонених — обличчя виснажені, відсторонені. Крокували радянські військові з автоматами, перевішеними на пасках через шию, гуркотіли вантажівки, вщерть наповнені