Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Але Нусі не довелося і слова пояснення говорити, бо Уляна нічого не запитала. Ніби й не здивувалась із Нусиного прохання, майже уваги на нього не звернула, розкроюючи паруючі картоплини на чвертки, дмухаючи на них, обпікаючи собі пальці, вся поглинута цим любовним заняттям, неначе готувала бенкет для якогось східного принца. — Ясно, — кивнула вона сестрі, — завтра принесу тобі. — З ліками сутужно, може, десяти ампул і не набереться, але вона постарається — знає, в кого є ще німецькі запаси, бо ці нові визволителі прийшли взагалі без ліків.
Був початок квітня, але в лісі ще лежало повно снігу — ніздрюватого, збитого несвіжими валунами й грудками, увітканого дрібними гілками і хвоєю. Нуся вибрала момент, щоб Уляна вже пішла до шпиталю, і тоді сказала матері про кількаденну роботу, на яку її забирають, — чи то церувати білизну радянським солдатам, чи то передруковувати якісь дрібні звіти й накази. Невідомо, чи заплатять, але вибирати немає з чого. Батько, чуючи це, підняв на неї важкий погляд своїх згаслих очей. Підійшов до столу в кімнаті, стукнув кілька разів п’ятою в підлогу. Звідти долинуло кілька глухих ударів. Тепер, провалюючись у крихку снігову твердь, засапана Нуся відчувала, як від холодного повітря і злости їй роздирає легені: скільки ще те чудовисько сидітиме в їхньому домі, до чого все це має врешті дійти? Свіжість лісового повітря не остуджувала їй голову. Вона йшла вже кілька годин, навіть не особливо дбаючи про напрям, — її несла якась тваринна впевненість, її провадив гнів.
Врешті Нуся схаменулася: десь неподалік чулися вигуки російською, метушня. Вона причаїлася, обмерши від переляку. Якби її зараз затримали, одразу зрозуміли б, куди вона йде, несучи при собі їжу, бинти, шприци, пеніцилін, спирт, та ще й досі не знищивши штафету з координатами місця зустрічі, написану рукою Криводяка. Нуся перечитала записку, вбираючи в себе кожну літеру. Тоді повільно розсмоктала папірець, повертаючись до притомности.
Тепер Нуся стала обачнішою. Схоже, вона трохи збочила зі шляху, але це навіть добре: таким чином уникла небажаної зустрічі. Від цієї миті вона перетвориться на суцільне чуття. Вона не йтиме, а пливтиме над землею, не видаватиме жодного звуку. Вона стане безшелесною, буде майже невидимою. Натомість чутиме геть усі голоси в лісі, найменше шепотіння. Вбиратиме запахи, орієнтуватиметься на світло.
Западав вечір. Зовсім скоро у лісі стало геть темно. Місячне світло не мало жодного шансу, щоби пробитися крізь сталеву завісу з хмар. Тільки клапті снігу сіріли під ногами, віддаючи вологу й холод. У Нусі змокли ноги до самих колін, заніміли тіло й обличчя. Але вона продовжувала йти, не зупиняючись більше ні на мить після вимушеної зупинки ще за дня. Йшла, не збавляючи швидкости, аж коли це хтось штуркнув її в плече, і вона розплющила очі, спазматично вхопила повітря ротом і усвідомила, що глибоко спала, лежачи у калюжі темного снігу під голими вільхами, а над нею схилилась чиясь здоровенна й розпухла голова, якийсь кошлатий пень зі здичавілим поглядом. Це був Менахем Дінкін.
Ти не Уляна, — сказав він.
Ні, я не Уляна, але мене ти знаєш також, Менахеме. Я Улянина сестра, Нуся, — відповіла Нуся, відчуваючи, що мокрий берет на її голові важить, немов повне води цебро, яке тягне її свідомість на найглибше дно.
Менахем насупився.
Я Шашіль, — сказав він. — Чому не прийшла Уляна?
Вона не змогла, — спокійно відповіла Нуся, підводячись. — І тому попросила мене.
Менахем-Шашіль показав рукою кудись між стовбури дерев.
Дивись, уже черемша є.
фотокартка: хлопчик з’їжджає на санчатах із пагорба, весь його одяг обліплений снігом, щоки горять від морозу
Цього разу це навіть криївкою неможливо було назвати. Нора норою — поспіхом викопана, тісна, мокра, брудна і смердюча. У ній доводилося просуватись, зігнувшись навпіл, розводячи руками обвислі корені дерев. Розпалювати вогонь, розмовляти — надто ризиковано: коло стискалось. Енкаведисти прочісували ліс, постійно тримаючи оточення і точно знаючи, що Криводяк і решта ховаються неподалік, повністю відрізані від своїх.
Зі «своїми» Криводяк давно вже мав проблеми. Врешті таки догрався, що з чималої боївки, яку він очолював майже цілий рік і яка забезпечувала діяльність підпілля і запілля, охороняла друкарні, супроводжувала вантажі, славилася своїми особливо зручними й просторими криївками в селах і підтримкою населення, брала участь у бойових акціях, дбала про порядок на терені, залишилися тільки ті, які пристали до семінариста на самому початку його втечі до лісу: Шпак, Вухо і Менахем-Шашіль. Вухо не схвалював Криводякової непримиренности і не втомлювався про це говорити: мовляв, він ризикує їхніми життями, захищаючи євреїв і поляків, хіба в такий час можна не бути радикальним, навіть наш жид розуміє необхідність жорстоких кроків, ми залишимося зовсім самі через твої принципи, через цих твоїх ближніх. Бог пробачає вбивства з необхідности, бо він розуміє їхню мету, і тільки ти один — впертий, як мул, і м’який, як жіноча сідниця, і саме через тебе нас або німці порішать, або ті самі поляки з жидами, яких ти захищаєш!
Попри це, і Вухо, і Шпак, вже не кажучи про Шашіля, залишилися поруч із Криводяком навіть після прикрого конфлікту у Драгоманівці в лютому, на конференції проводу ОУН Тернопільщини. Останню спробу порозумітися — яку сам же остаточно і провалив, мало не спровокувавши власного убивства руками колишніх побратимів, — Криводяк здійснив у березні, у лісовому таборі біля Дичок на Рогатинщині, де вояки проходили стрілецький вишкіл.
Криводякові досі стояв перед очима той табір і посилене морозом відчуження, якого вони зазнали. Вони йшли дном яру, що нагадував тепер чудернацьке селище лісового народу. Вони щойно покинули головну колибу в його кінці, де щодня відбувались виклади й вистави, а щойно закінчилася палка суперечка з членами таборової управи. Криводяк ішов першим, вгрузаючи в глибоку верству снігу, яка покривала яр і його береги, приховувала під собою колиби, що слугували помешканнями для вояків. Хлопці сиділи або стояли навколо своїх колиб, нерухомі й завмерлі на тлі білосніжних багатовимірних полотен, не зводячи очей із вигнанців. Криводяк не опускав очей: зустрічався поглядом із кожним. Натомість тим трьом, які з ним залишились і тепер пленталися позаду, пронизлива тиша, крізь яку було чутно, як сніжинки, опадаючи, торкаються землі та стовбурів дерев, здавалася найважчим із мислимих тягарів.
Поки чисельний стан відділу зростав, поповнюючись новими добровольцями і
