Амадока - Софія Юріївна Андрухович

І потім він зболено зморщився й обхопив долонями обличчя, а Нуся знову звернула увагу на ці некрасиві, такі людські бородавки на його пальці, поки він бурмотів — часом навіть зовсім нерозбірливо, ніби охоплений маячнею — про те, що вибір необхідно доводити своїм життям, що заради вибору цим життям необхідно жертвувати, і не тільки своїм, зрештою. Дурна і передбачена наперед загибель його загону була потрібна! — запевнив Красовський Нусю, хоч Нуся не розуміла, про що він говорить. І капітан держбезпеки, впіймавши її розгублений погляд, заходився ділитися державною таємницею (від чого Нусі жахно замлоїло в животі): розповідати, як наказом ЦК КП(б)У навесні 1943-го його призначили членом підпільної партгрупи, яка, разом із трьома сотнями партизанів, повинна була проникнути на територію Дрогобицької области з метою створення центрів комуністичного спротиву, підготовки ґрунту для розгортання повноцінного партизанського руху. Крім нього, одного з небагатьох військових за фахом у загоні, до групи належали парторганізатор, комсомольський організатор, агітатор, двоє розвідників, троє радистів, інструктор-підривник, перекладачка, машиністка та лікар. Місцевим, уродженцем цих країв, був тільки він. Решта походили зі Східної України, з Росії і Білорусі, не володіли мовою, не орієнтувалися в місцевих особливостях. Партгрупа повинна була отримати в допомогу бойовий загін партизанів, але в результаті їм виділили три сотні недавно мобілізованих колгоспників з Полісся, які здебільшого не мали жодного бойового досвіду. На початку червня партгрупа приземлилася на партизанському аеродромі в Білорусі і, об’єднавшись із партизанами, впродовж місяця просувалася на Волинь. — Що це була за кавалькада, — розпачливо сичав капітан, випромінюючи сором, — що це був за циганський табір! Ми плелися, тягнучи за собою десятки возів, незграбні, неоковирні, позбавлені здатности до маневрування. Нас було помітно за десять кілометрів, а гуркотіння розносилось, напевно, ще далі. Українські націоналісти знали про наше наближення вже за кілька днів, але вони поводили себе радше стримано, а дрібні сутички з ними траплялись радше випадково. Нашим головним завданням тоді була боротьба з німецькими окупантами. Українських націоналістів ми повинні були переконувати, що вони обдурені власним керівництвом, яке служить фашистам. Очевидно, що ми мусили з легкістю підбивати їх переходити на наш бік. Так нас проінструктували, хоч я намагався пояснювати, що все набагато складніше. Одначе інструкція є інструкція, — з гіркотою засміявся Красовський. — Ми зупинилися над Західним Бугом, оскільки розвідники повідомили про німецькі гарнізони в кожному селі на правому березі. До того ж нам потрібен був час, щоби бодай трохи поремонтувати взуття, перевірити зброю і підлікувати потерті ноги.

Коли з’явилося троє невідомих, які назвались українськими націоналістами, ми погодилися на переговори. Ми рушили в бік села Смоляри, зайнятого націоналістами, роззброїли їх, оточили село, забрали зброю і запропонували спільно боротися проти німців. Після їхньої згоди ми повернули їм зброю, і частина з сотні УПА перейшла до нас, а решта розбіглася.

Натхненні таким вдалим поворотом подій, ми перетнули адміністративний кордон генерал-губернаторства. Командир передової роти помітив хутір, і ще до моменту, коли я опинився на місці, хата виявилася пограбованою і підпаленою. Карати моїх людей не було сенсу: їм хотілося свіжого молока, горілки, хтось одразу натягнув на ноги господареві чоботи. Я їх міг зрозуміти! А от господар не зміг. Він, звичайно ж, тим часом подав про нас звістку німцям.

Зовсім скоро нас оточило кілька німецьких автомобілів. Бій тривав п’ять годин, але нам вдалося його відбити. Ми рушили далі в ліси, та наступного дня, в Трещанському лісі, потрапили в оточення п’яти тисяч німців. Тут і почалося найгірше. Командир батальйону Філіпов відмовився оборонятися, мовляв — якби його залишили на території Білорусі, він би боровся, а тут не буде, і все, і ніхто не примусить, навіть не намагайтеся. Дотепер мені перед очима стоїть його вперте обличчя, його блідість, його наляканий погляд. Філіпова підтримали комісар Обрушенко, начальник штабу Григоренко й інші командири. Всі вони добряче напилися, вирішивши, мабуть, що така нагода випадає їм востаннє в житті, а хтось, можливо, хотів трохи набратися хоробрости, але не зміг вчасно зупинитись. Усю ніч під мінометним і артилерійським обстрілом ми шукали в лісі місце для прориву з оточення. Пам’ятаю, як я тицявся в темряву і гілки, як напорювався на трупи наших, як зусібіч летіли кулі, як від обстрілу спалахувало повітря поміж хащів. І цей запах — я ж не вперше брав участь у боях! Але цей запах: диму, сірки, болота, крові — мені здається, він досі на кінчиках моїх пальців.

Закінчення історії капітан розповідав здавленим голосом, ніби от‑от розридається. Його розповідь паралізувала Нусю, загіпнотизувала її. Згодом, набагато пізніше, вона зауважила, як сильно болять усі м’язи її тіла — так, ніби вона впродовж довгого часу працювала на виснажливій фізичній роботі, ніби тягала на собі тонни каміння, заліза, стовбурів дерев.

Красовський говорив, не даючи Нусі можливости відокремити себе від його розповіді. Говорив, що їх залишилося всього лише кілька десятків — тих, кому вдалося вирватись. Однак відтепер на них полювали не тільки німці, а й націоналісти, озлоблені ще за той випадок у Смолярах. — Блукаючи, — говорив полковник, — ми натрапляли на спотворені тіла своїх, на ці знайомі й рідні клаповухі голови, на застиглі наївні погляди. Як їх катували! — тремтячий голос зламався на високій ноті.

Капітан замовк на мить, а тоді вже майже спокійним, рівним голосом почав описувати способи катування, змальовувати сплюндровані трупи, в найменших деталях відтворюючи рани й понівечення. Командира батальйону Філіпова вони знайшли живцем закопаним у землю, із вбитою в чоло червоною зіркою.

Капітан, не кліпаючи, дивився в Нусине обличчя. Нуся не піднімала очей.

Раптом щось змінилось у повітрі. Напруга почала поволі опадати додолу, як опадає ранковий туман навколо водойм, окремими клаптями застрягаючи поміж трави ще деякий час після того, коли повітря стає прозорим.

…Кажуть, — довірливим тоном, майже пошепки мовив Красовський, — що ці нещасні переховують в тій норі з собою дівчинку, сироту?

Нуся кивнула:

Вона єврейка.

Мені розповідали, у неї світле волосся. Казали, вона дуже гарна.

Нуся ще раз підтвердила капітанові слова кивком голови.

Вам щось відомо про неї? Ви знаєте щось про її попереднє життя?

Нуся, як могла, задовольнила його цікавість. Хоч і вичерпана вкрай, вона почувала до нього вдячність за це спілкування. Він так добре до неї ставився, розмовляв із нею по-людськи, нормально, щиро. Їй було його шкода. Вона хотіла допомогти.

Ви думаєте, дитині можна жити ось так,