Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Але Уляна осягнула його на мить. І її мозок, серце, її людська суть не витримали.

Уляна остаточно збагнула, що це вони з Пінхасом спричинили війну, страждання і смерті, порушивши своєю любов’ю впорядкованість світу. Їхня любов була могутня і притягувала до себе, як притягує ядро Землі, але вона не могла існувати, бо деяким стежкам не можна перетинатися, а деяким світам слід існувати лише відокремленими один від одного. Вони повірили в існування озера Амадоки. Вони випустили зі земних надр його розжарені, смолянисті води. Вони з Пінхасом зламали світ. Накликали загибель на свої родини. Накликали загибель на мільйони людей.

Тримаючи халеф у рукаві своєї нічної сорочки, Уляна випросталась і рушила в бік будинку. Ні Якимчук, ні інші двоє поліцаїв не пішли слідом за нею. Вона увійшла до кімнати і побачила, що Пінхас лежить саме так, як вона його попросила: накритий периною з голови до п’ят, незворушний, безшелесний. Вона вийняла ножа — прямокутний сталевий промінь — і знайшла лівою долонею Пінхасову голову під ковдрою. Він здригнувся, але впізнавши її пальці, пригорнувся щокою до розчепіреної руки. Уляна пестила його кучері, бороду, його зриту шрамами шкіру, проводила по губах і по носі, легко торкалася Пінхасових повік. Він довірливо вклав обличчя на її зап’ясті, сперся на передпліччя. Уляна зашепотіла до нього мовою крил кажана у польоті, співом китів в океані, шурхотом гусені на свіжому весняному листі. Права рука заслизнула під ковдру. Лезо торкнулося напнутого сухожилля на Пінхасовій шиї.

Що це за гаряча неспішна волога тече по моїй руці? Це сльози чи, може, щось інше?

Перед очима Уляни постала картина, яку вона підглядала колись разом із Пінхасом. Як Авель ніжно обіймає теличку, як її тіло товчеться і б’ється об підлогу, як воно тріпоче: раз, другий, двадцятий. І врешті стихає, назавжди заспокоєне.

фотокартка: темрява

Ось ґвинтик, — каже Уляна і випростовує вперед свої поморщені, покручені артритом руки. Її зап’ястя по всій окружності пошрамовані глибокими рівними рубцями — старими як світ, грубими, схожими на десяток коштовних браслетів, що вросли у шкіру.

Ґвинтик забився у щілину між дошками — якраз там, де прилягає ляда над сховком у підлозі.

Ну в тебе й зір, — із заздрістю каже Нуся, намагаючись вишпортати ґвинтика назовні. Але тільки заштовхує його глибше.

Давай трішки її піднімемо, — пропонує Христя і піднімає ляду, але ґвинтик, звичайно ж, провалюється туди, на дно прямокутного отвору.

Три старі жінки — твоя бабуся і двоє її молодших сестер — схиляються і зазирають у чорний зяючий простір, у порожнечу, що розверзлася під ними.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Бажане

Цей будинок — продовження мого тіла. Або моє тіло — продовження цього будинку. Ми з ним одне ціле. Це в моїх стінах кубляться миші, це мій дах потріскує, коли пражить сонце, це мої закутки заплетені павутиною і забиті жмутками бруду, це в мені майже нечутно відпадають від стін крихкі шматочки тиньку і приземляються на підлогу, як лапаті сніжинки нерухомого морозяного ранку.

Я можу ходити тут навпомацки, із зав’язаними очима. Я знаю кожну сходинку, відчуваю пальцями ніг кожну тріщину дощок підлоги, кожну зморшку старого шерехатого лаку. Я знаю, де і як слід ступати, щоб не лунав скрип. Я знаю, як наступити так, щоб будинок заскрипів жалібно, щоб він заскімлив, як змерзле щеня, а то й пронизливо закричав, ніби охоплений відчаєм.

Ось я і крадуся в темряві, не вмикаючи світла, не присвічуючи собі смартфоном. Дев’ять сходинок донизу, обережний крок на шостій, де дошка струхлявіла і може перехилитися під ногами, як хитка кладка. Мене супроводжує розмірене дзюркотіння води в батареях. Я додаю до нього короткочасний шум водоспаду, спускаючи воду в унітазі, і прислухаюся, як тілом мого будинку проходить дрижання.

Я відкриваю кран на кухні, ніби здійснюю очисний ритуал водоспускання. Чекаю, щоб стекли найближчі води, що чекали в трубах, і наповнюю склянку майже крижаною водою, яка ще хвилину тому спала в землі під будинком. Вона охолоджує мені гортань, стравохід, шлунок. Ця сонна холодна вода мене пробуджує.

Дев’ять сходинок догори (увага, ось шоста!), чотири кроки між дверима кімнати, в якій я ночую, і дверима, за якими спить мій чоловік. Ще дві сходинки. Я ступаю на килим. Під моїми ногами в темряві вигинаються візерунки: ромби, звивисті лінії, завитки. Мені відомо, що саме зараз я відбиваюся в темному дзеркалі, ще чорнішому за ніч.

Від моїх кроків — хоч яких легких — вібрують меблі: високі барні табурети з різьбленими ніжками, стелажі з книжками, дверцята шафи і полиці синього комоду. Але він не прокидається.

Йому знову сниться жах: він стогне, не припиняючи бурмотіти, сновигає в постелі, заплутавшись у ковдрі і простирадлі. Його кінцівки сплутані, він стриножений, знерухомлений — і від цього його гнів, його лють, його відчай наростають, обертаючись проти нього самого. Повітря в кімнаті пропахло його густим, пряним запахом. Йому, полоненому звірові, страшно. Він потрапив у сильце, яке сам же для себе розклав.

Я відчуваю до нього жаль і ніжність. Обережно лягаю на край матраца, підперши голову правою рукою. Лівою торкаюсь його мокрого чола. Він геть мокрий від холодного поту. У западинах шрамів утворилися цілі озера, немов після танення льодовиків.

Невдовзі всі льодовики розтануть — і що тоді буде? — тихенько говорю я. — Чи ми доживемо з тобою до цього страшного моменту? Я хотіла б зустріти кінець світу разом із тобою. Хотіла б загинути в твоїх обіймах, чуєш?

Він не відповідає. Він спить. Мої слова зачепили щось у його голові, в його сонній свідомості — він прислухається до нового повороту сюжету. Вислуховує когось, тоді відповідає: спочатку терпляче, іронічно, навіть поблажливо, тоді дедалі нервовіше, роздратовано. Його мова — мова сновиди: вона складається з речень і слів, вона насичена інтонаціями й емоціями, вона чітка й артикульована, але я не розумію жодного слова. Ця мова не схожа на жодну мову, яку б я могла ідентифікувати. Це звуковий відповідник тексту, перевернутого догори дриґом й відображеного в дзеркалі. Я її розумію кінчиками пальців, коли торкаюсь артерії на його шиї, коли прислухаюсь до пульсу.

Від мого дотику він кричить — страшно і довго, як людина, що помирає. Коли його крик врешті обривається, я бачу крізь сіріння повітря над його постіллю, що він прокинувся. Він дивиться на мене нажаханими, широко розплющеними очима. Він тяжко дихає. Він хрипить. Йому перехопило горло. Шумить у вухах.