Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Але я помічаю, що він крадькома витягнув із таємної кишені мого пальта обважнілу від часу книжку в палітурці з фарбованого сап’яну і носить її при собі, ховаючи за паском штанів, під футболкою. Коли я проходжу повз Богдана, випадково торкаючись животом його плеча, якщо він сидить на стільці, або грудьми черкаючи його спину, я відчуваю добре знайомий мені запах затхлої шкіри, запліснявілого паперу. Богдан не зізнається мені у своєму зацікавленні, не пояснює його жодним словом. А я вдаю, що нічого не помічаю — хоча сама знаю: Пінхасова книжка розворушила щось у Богдановому нутрі. Мені не вдалося дотепер намацати ніжну, неприкриту плоть серед трухлявих пнів і мертвих рудуватих вапнякових відкладень, якими Богданова свідомість поросла зсередини. Натомість тисячу разів зраджений і убитий єврейський хлопець, чиє тіло багато десятиліть тому встигло зітліти й розпастись на порох, зумів вдихнути життя в занімілі клітини Богданового мозку.
Я не можу й сама збагнути, чи це спостереження тішить мене, чи бентежить, лякає чи дає надію. Серце навіжено б’ється в самому горлі, коли я, пізнього вечора, зігнувшись й скоцюрбившись, піддивляюся у щілину дверей, як Богдан пожадливо гортає брудні, вижовклі сторінки Пінхасового записника, як надовго завмирає над тим чи іншим розворотом, як вчитується у дрібний мак Пінхасового письма. Богдан мало що здатен там розібрати. Я запевняла його, що він добре знає польську і німецьку, що вчив в університеті латину й давньогрецьку — але йому чомусь навіть українські слова не вдається розшифрувати, що вже казати про іврит.
Його більше цікавлять Пінхасові малюнки: він порівнює обриси озера Амадоки на різних копіях середньовічних мап, ніби саме в цих звивистих лініях, у наївних схематичних позначках гір, міст і лісів, доріг, замків і боліт зашифровано ключ до його спогадів. Може, й так, думаю я, неспокійно переминаючись із ноги на ногу, не відчуваючи, як у мене затерпло пів тіла, може, й так, може, й зашифровано. І я не знаю, добре це чи погано, якщо Богданові вдасться розгадати Пінхасове послання. Якщо він зможе його відчитати. Я не знаю, бажаю я цього чи боюся. Знаю тільки, як сильно хочу зберегти Богдана. Як нестерпно жахає мене думка про можливість знову втратити свого чоловіка.
Богдан чудується з Пінхасових ескізів: із замальовок вулиць містечка — кам’яниць, їхніх глибоких, як колодязі, брам, їхніх порослих кущами бузку й порічок внутрішніх дворів, затінених і вогких, вигинові Стрипи, над якою похилилися верби, будинкові з різьбленим дерев’яним піддашшям, фонтанові біля Синагоги, і самій Синагозі з її величезними вікнами, з арковими портиками й опуклим склепінням даху, дивується сценкам на площі Ринок, де маленькі зграбні постаті в довгополому вбранні й капелюхах із широкими крисами, з бородами, розвіяними на вітрі, в хустках, зав’язаних на головах чудернацькими вузлами, з кубічними виступами талітів і тфілінів на головах і руках. Ці постаті такі дрібні, немов розділові знаки, немов літери гебрейської абетки — а все ж у кожному випадку можна розрізнити, коли зображувані люди вітаються одні з одними, коли обмінюються новинами, коли стежать поглядом за біганиною дітлахів, а коли замислено вдивляються в обрій, намагаючись зметикувати, що саме несуть у містечко хмари куряви, які здійнялися між землею і небом. Богдан розпізнає вже руїни замку, пагорби, далечінь із полями і небом, Нагірянський міст, тунель, голову Яна Непомука, Ратушу з її бароковою вежею, гвинтові сходи всередині вежі, вид на містечко з вікон на самому вершечку вежі та фрагменти Пінзелевих скульптур, які порівнює зі знімками, вгадуючи вухо Геракла, пащу лева, біцепси Козака.
Він не впізнає тільки ніжного личка дитини, зображеного на сторінках книжки десятки разів. Більші й менші голівки, фас і профіль, повторення кадрів, цілі мальовані фільми з поворотів голови, з поступового розквітання усмішки, з гірлянд емоцій. Чи це котрийсь із Пінзелевих путті, чи ще якась незнана алегорія? Пасма волосся спадають на чоло і шию, рум’янець на щоках, пухкі губи. Великі серйозні очі визирають із рисунка, ніби з дна озера, ніби з того світу. Богдан здогадується, ким могла бути ця дівчинка — бо це дівчинка, це не кам’яний, навіть не дерев’яний ангелик, а жива дитина. Звідкілясь йому відомо це достеменно.
На одному ескізі дитину тримає на руках худий жилавий чоловік із затіненим обличчям, на якому проступають хіба гострі вилиці і темніють під ними запалі щоки. За кілька сторінок — новий малюнок: мощеною дорогою дівчинку веде кудись жінка в елегантній сукні й капелюшку, тримаючи її за руку. Богдан впізнає дівчинку навіть зі спини: це ж її кучері. І вони, безсумнівно, світлі. Ось дівчинка, майже повністю відвернута, тулиться щокою до великої телячої морди. Тепло коров’ячого язика. Могутній жаркий подих. Вологі ніздрі. Дівчинка заплющила очі й дослухається до тіла тварини, до всіх її утробних голосів.
Ось вона сидить перед входом до будинку. Стіна майже зовсім не промальована, кількома штрихами позначено натяки на ґанок, фіранку у вікні, пеларгонію на підвіконні. Натомість сама дитина вималювана надзвичайно деталізовано: на ній сукня та фартушок, і черевички зі шнуруванням, і високі шкарпетки. Вона має ямочки на колінах, а у фартушку — кілька волоських горіхів, цілих і розколотих. Богдан прикипає поглядом до горіхів, аж відчуваючи раптом, як рот наповнився густою слиною з присмаком горіхової гіркоти. Білі зерна, такі крихітні, зображені лаконічно й майже схематично, приковують до себе увагу. Богдан несвідомо нюхає пучки своїх пальців. Сам він навіть не помічає цього відруху — натомість його помічаю я, нечутно підкрадаючись до Богдана, вправно обминаючи кожну скрипучу дошку підлоги. Я йду тихо, як святий дух. Але всередині у мене все рветься й осипається з гуркотом, наче у злочинця, якого от‑от виведуть на чисту воду.
Млосно стискає живіт. Волоські горіхи. Я не знаю, не маю уявлення, в чому тут річ і чому мене пронизує такою тривожністю, відчуттям такої гострої, несподіваної небезпеки, але з тієї миті я починаю ховати від Богдана всі волоські горіхи, на які він міг би натрапити в будинку чи на подвір’ї. Рано-вранці я визбирую торішні горіхи на землі під деревом, несу їх до лісу і викидаю під котроюсь із сосон, притрусивши згори глицею.
На мить я завмираю, пригадавши, як кілька років тому приносила волоські горіхи в подарунок Богдановому батькові. Тепер мені доводиться ховати їх від Професорового сина.
Ще донедавна, щойно я поверталася додому, ми виходили на вечірню
