Амадока - Софія Юріївна Андрухович

То були часи, коли почали поволі знову відчиняти церкви. Не те щоби надійшли якісь офіційні дозволи з центру — просто місцева влада чомусь немов зробилася підсліпуватою, ніби не завжди помічала, що від церкви знову знайшли ключі й вимели павутину з її закутків, навишивали нових рушників, щоб обгорнути образи, що когось похрестили там місяць тому, а наступного тижня — ще когось іншого відспівали.

Твою бабу з якогось часу перестали викликати на багатогодинні розмови до кабінету, розташованого так близько від церкви Покрови. Це була будівля зі стінами кольору сирого м’яса, всі осі якої були химерно зміщені та скошені, і сама вона стояла ніби під нахилом, готова от‑от зсунутись уперед, в напрямку від вулиці Лєніна, і напоротися на стовбури тополь у дворі.

У цьому кабінеті звідкілясь було відомо, що саме твоя баба Уляна зберігає ключі від більшости храмів міста й околиць, що саме через неї домовляються про те, у кого в помешканні можна таємно провести нічне ритуальне дійство з приводу релігійного свята Різдва або Великодня. До неї звертались, коли хтось помирав, і вона негайно вирушала таємно домовлятися з котримсь зі священників, і далі керувала всіма необхідними приготуваннями: знаходила свічки, ладан, кадило, збирала гроші з вірян (ніколи не було певности, кому з них можна було довіряти), купувала найдешевше кріплене солодке вино для причастя, пекла разом із сестрами проскури.

Специфічно розріджену кабінетну тишу лише підкреслювало жебоніння радіо, на стіні висів відривний календар, у поверхні лакованого стола відображались гілки тополь і пагони традесканції, що звисали з шафи. Твоя баба здебільшого мовчала у відповідь на запитання й погрози, які чула від особи, що сиділа за цим лакованим столом, перебираючи набір кулькових ручок із кольоровою пастою, або виймаючи з дірочок у блокноті пружину, якою були скріплені аркуші, або ритмічно й різко орудуючи пробивачем.

Уляна давно вже винайшла свій стиль ведення цих розмов: вона приглядалася до світло-салатових смужок вазонного листя, чи спостерігала за діяльністю ворон на гілках дерева навпроти вікна, чи обдумувала, що варитиме на обід сьогодні — капусняк чи, може, все ж таки росіл — щоби знову не догодити своїй молодій невістці, яку син привіз додому на Зелені свята. Зрештою, невістка й сама могла б нарешті почати допомагати, вона ж не вагітна. Але навіть якби й була вагітна — хіба їй складно накрутити голубців замість того, щоби переписувати безглузді ноти тонкими й завжди холодними пальцями?

Було дещо гірше від погроз зіпсувати життя Уляниному синові, молодому хірургові. Уляну неможливо було налякати такими погрозами: вона не шкодувала ні себе, ні своїх найближчих. — Псуйте мені, що хочете, вже й так усе зіпсовано, — могла криво вишкіритись вона, різко підкинувши догори брови.

Але особі звідкілясь були відомі подробиці Уляниного дитинства та молодости, всі деталі Уляниного життя перед, під час і після війни. І коли вона починала переповідати той чи інший епізод захеканим від збудження й хвилювання голосом, зриваючись на високі ноти від захоплення почуттям власної всевладности, Уляну діймало небезпечне роздратування. Було очевидно, що інформація лежить на столі, в картонній течці з акуратними світлими зав’язками.

Одного разу, під час опису батькової смерти («Йому посмертно дали героя СССР? — особа вдала, що зазирає до папки, щоб з’ясувати цей момент. — Хоча насправді він заслуговував на те, щоб бути оголошеним ренеґатом!»), Уляна не витримала, потягнулась через стіл, схопила пробивач і замахнулась. Невинне здивування, що спалахнуло в очах людини за лакованим столом, привело Уляну до тями. Страх самовпевненої особи вивалився у простір між нею і Уляною, як вивалюються тельбухи з розрубаного одним ударом сокири черева.

А вони ж повсякчас зустрічались у місті — бо скільки там було того міста. Вони зустрічались у крамницях, на ринку, на пошті, в поліклініці чи просто посеред вулиці. Іноді Уляна натикалась на особу в когось удома, збираючи гроші на ладан і солодке кріплене вино. Доводилось просто продовжувати йти, розмовляти, купувати, за чим прийшла. Клеїти на конверт марки з обличчям Ґаґаріна. Стояти в черзі, поки продавчиня підкликала особу до себе в підсобку.

Вони мало не щодня зустрічались поглядами. Дивились одне одному в обличчя. І щоразу в пам’яті з’являвся той пробивач, занесений простісінько навпроти чола. І ніч, проведена за ґратами разом із десятком затриманих на автовокзалі циганок.

Хоч як там було, та твоїй бабі так і не відбили бажання організовувати релігійне життя громади. Але до Рукорака вона їздила не на роботу, а на прощу. Їздила ще до твого народження, до того, як між нею і твоїми батьками виникла домовленість тимчасово залишити тебе з бабами.

У Рукораку вона могла дихати на повні груди. Могла перестати думати. Могла стояти годинами перед брамою, під побіленим вапном Бовваном, що виконував танець, схиливши на плече голову, яка, здавалось, описує плавні півкола на гнучкій шиї, від чого довжелезні патли і борода розвівалися навколо м’язистого старого тіла; міцні його руки були складені в наполегливій молитві, а під правою ногою, виставленою наперед, спочивав собі лев зі спокійною мордою. Лев, що зацікавлено придивлявся до неба розумними травертиновими очима.

Ви їхали рейсовим автобусом, що курсував між навколишніми селами, або хтось підбирав вас на дорозі своїм автомобілем. Дорогою ви урочисто мовчали. Тебе нудило, і твої спітнілі долоні судомно стискали зіжмакані краї наготовленого про всяк випадок поліетиленового пакета.

Баба Уляна любила молодого рукорацького священника, бо, як вона стверджувала, він нагадував їй її покійного чоловіка. — Хіба ти мала чоловіка, бабо? — запитував ти. А вона роздратовано на тебе цитькала і відверталася.

Кого вона мала на увазі — Пінхаса чи Матвія? Кого з них міг їй нагадувати цей невисокий опецькуватий молодик із густим рудуватим волоссям, вічно захеканий, з вічно розпашілими щоками? Він носив у кишені під ризами карамельки «Рачки» або «Барбарис», а іноді навіть «Корівку», тому від нього приємно пахло паленим цукром і згущеним молоком.

Може, це місце нагадувало Уляні про Криводяка, бо в печерах монастиря аж до 1967 переховувався один із упівців. Коли його вистежили (коли хтось із місцевих на нього доніс), він спалив себе живцем. Баба показувала тобі пальцем майданчик перед входом до однієї з печер і розповідала так, ніби бачила це на власні очі: — Отам він стояв нерухомо і горів яскравим полум’ям. Язики вогню і клуби чорного диму здіймалися високо в небо, як пелюстки чорнобривців. А ці, внизу, навіть стріляти в нього перестали, бо