Амадока - Софія Юріївна Андрухович
І ось раптом, — священник не стримував ні сліз розпачу, ні сліз обурення, ні сліз праведного гніву, — з’явився чоловік, який, придивляючись до статуї на брамі, впізнав у ній твір Йогана-Ґеорґа Пінзеля. Екзальтований через своє відкриття, цей пан заперечив у рукорацькій статуї захисника і святий оберіг, а натомість назвав його коштовним витвором мистецтва геніяльного скульптора, який неодмінно слід відкрити світові.
Спершу священник щиро зрадів: звісно, заступник села і церкви не міг бути просто собі шматком каменя. Отець Штунда погодився, щоб реставратори обережно зняли з Онуфрія нашарування вапна, оголивши всю його заховану десятиліттями нервову й екстатичну красу. Онуфрій звивався й невротично дрижав, віддаючись Всевишньому до останньої волосинки на розвіяній поривами пустельного вітру бороді. Скульптура разила електричною пристрастю.
Негайно з усіх усюд з’явилися мистецтвознавці й культурні діячі. Вони приїздили автобусами й автомобілями, вони ломились у рококову браму, витоптавши траву на подвір’ї церкви, вони придивлялись до слідів кольорової фарби у виїмках і западинах скульптури, хитали головами на вид слідів клею і неоковирного мізинця, приробленого до досконалої кам’яної руки.
Вони й самі молитовно витанцьовували в екстазі, узрівши цю досконало відтворену анатомію, напружені м’язи, текучість матеріялу. Що за спокій у цій тривозі! Яке упокорення в цьому дикунстві! Ну й конвульсії безмежного вмиротворення!
Вони наповнили повітря церкви стрибучими й сюркітливими кониками слів, перебираючи роки й періоди, мистецькі школи, впливи й художні засоби. Вони сперечались про іронію й аполонічність, про відмінність праці з деревом і каменем, про релігію, архітектуру, Мікелянджело й Ель Греко, про Сусанну і старців, про Миколу Потоцького і архітектора Меретина, про Пінцеля, Пільзе і Пельце, про майстра Пінзеля, про якого невідомо навіть, чи справді звали його Йоганом-Ґеорґом.
Від нього майже нічого не залишилось, окрім кількох десятків скульптур, кам’яних і дерев’яних уламків анатомічно досконалих тіл, наповнених рухом і нервовим дрижанням. Пінзель виринає із невідомости сформованим майстром, вправним, сильним і впевненим. Він точно знає, що і як робить. Але невідомо, хто і де навчав його, чому він став скульптором, з чого починав, ким надихався, з ким конкурував, кого заперечував.
Про його життя в Бучачі, у шлюбі зі вдовою, яка народила Пінзелеві двох дітей, його стосунки з архітектором Меретином, котрий, вочевидь, запросив Пінзеля до співпраці, про взаємодію зі свавільним і суперечливим графом Потоцьким — нічого невідомо.
Подірявлений камінь, біцепси янголів, зуби святих, животи мучеників, волосся пророків, поточене дерево, що має обриси триметрової атлетичної постаті, — ніби рештки поховань, ніби залишки людських трупів на місці стихійного лиха, воєнних дій, катастрофи. Всі вони — свідчення існування однієї особи, яка розчинилась, поглинута небуттям.
Але що і навіщо нам треба про нього знати? Стільки людей було і зникло, і навіть натяку на них не залишилося. Камінь і дерево теж розпадуться на порох (дерево — швидше). Чому загадка, невідомість викликають відчуття, ніби від нас щось сховано, ніби з нами хтось грається? Навіщо нам плекати в собі цей неспокій? Що нам дарує туга за відповіддю?
Невідомо, був він німцем, австрійцем, поляком, італійцем, євреєм чи й українцем, звідки і чому раптово забрів аж на сам схід Европи. Можливо, він утікав від інквізиції, небезпеки, покарання, нещасливого кохання, насмішок, боргів, батьківського прокляття, неслави? Чи, навпаки, виснажений поневіряннями світом або життям у світових столицях, прибув до Бучача в пошуках затишку й спокою, відчуття справжньої домівки, рідного гнізда, вірности й надійности в любовних стосунках, моральних і матеріяльних винагород, пошани, благословень і слави?
Якщо причиною була втеча, ми не можемо навіть здогадуватися, чи життя в галицькому містечку стало для скульптора сподіваним сховком. Його роботи аж горлають про внутрішнє кипіння, про нестишний неспокій. Пінзелевих персонажів викручує від нервового заряду, їм ломить кінцівки, вони смикаються у диких спазмах, не здатні й миті встояти рівно. Ними теліпає чи то від душевних мук, чи від екзальтованої радости, чи від першого й другого разом. З точеного часом, дощем і вітром каменю й дерева продовжує перти нестримний неспокій людини, яка спочила в Бозі вже кілька століть тому.
Якщо він втікав від реальної фізичної небезпеки, що загрожувала йому деінде — в Римі, Відні, Падуї, Мілані, Вроцлаві, Севільї, Франкфурті-на-Майні, Марселі, Венеції, — ми не можемо знати, чи втеча була успішною, оскільки не знаємо причини Пінзелевої смерти. Є всі шанси, що вбивцям таки вдалось вистежити його й запопасти, і навіть його можновладний патрон, пан меценас, скандаліст, розпусник, граф, релігійний фанатик, коханець, убивця, мальтійський кавалер Микола-Василь Потоцький не зміг захистити майстра від удару гострим лезом, задушення шовковим шнурком чи отруєння. Хоча, може, він помер від прорваного флюса. Або від інфекції, яку заніс до травмованого пальця руки під час роботи над фігурами Якима та Анни в парафіяльному костелі Монастирисьок, або над вівтариками св. Антонія Падуанського та Миколая, чи над постатями святих Ієроніма, Августина, Григорія, Амбросія для вівтаря в Буданові, чи навіть різьблячи святого Онуфрія для церковної брами в Рукораку. Цілком імовірно, що Пінзель міг загинути, впавши з драбини чи вежі, приглядаючи місце для своєї наступної скульптури. Як відомо, майстри зазвичай схильні нехтувати правилами безпеки праці.
Приблизна дата Пінзелевої смерти відома лише з того, що у церковній книзі знайшовся запис про третій шлюб Пінзелевої вдови Єлизавети. 1762 року вона одружилась із паном на ім’я Іоан Беренсдорф, який взяв жінку разом із двома синами Пінзеля: десятирічним Бернардом і трирічним Антоном.
Ще у вересні 1761 року, згідно з записами в книзі парафіяльного костелу Монастирисьок, Георгій Пінзель отримує кошти за вівтарики, а вже 24 жовтня 1762 року Єлизавета знову виходить заміж. Скільки часу потребувала вона, щоб встигнути віджалувати попереднього чоловіка і прикипіти серцем до наступного?
Можна припустити, що Єлизавета була щедро наділена якостями, які приваблювали до неї чоловіків, робили її бажаною, а може, навіть жаданою супутницею життя. Щоправда, ми не можемо знати, зовнішніми були ці якості чи внутрішніми: йшлося про глибокі заманливі очі, миловидне обличчя, пружне й міцне дозріле тіло; про особливо ніжні й теплі обійми, в яких так легко вдавалось забути про будь-які негаразди, і тому знову і знову хотілось у них провалитись і якнайдовше затриматись там, на п’янкому дні; про запаморочливий аромат чи медвяний усміх, про м’яку товариську вдачу, дбайливість, практичність, майстерність у готуванні їжі, церуванні одягу,