Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Травертин, як тобі завжди було відомо, Богдане, — надзвичайно цінна гірська порода. Ще римляни будували з травертину храми, акведуки, купальні, амфітеатри. Ти знав, що Колізей збудовано з травертину? Так само, як і колони площі Святого Петра у Римі. Так само, як і Базиліку Сакре-Кер в Парижі. А які досконалі травертинові посудини, датовані І століттям нашої ери, тонкі й гладенькі, немов наповнені рідким світлом, знайшли в Окосокоаутла-де-Еспіноса в Мексиці!
Тут, у печерах рукорацьких травертинових скель, у ХІІІ столітті був монастир. У келіях жили ченці, які покинули Києво-Печерську Лавру в часи зруйнування Києва Батиєм. Одну з печер вони розширили, видовбавши в камені більше простору для молитви, але невдовзі з’ясували, що молитва в цьому місці давалась невимушено і приходила до них сама по собі: біля вигину Стрипи, з якої ченці черпали солодку на смак воду, чи сидячи на випнутій губі скелі, під час споглядання протилежного берега ріки, вдень і вночі, за безвітряної погоди і тоді, коли вітер приносив запахи вудженини з Рукорака, розташованого вище за течією.
Згодом під скелями монастиря з’явилась дерев’яна церква святого, завжди доброго Онуфрія, старця з єгипетської пустелі, якому ангели щодня приносили святе причастя, а демони не змогли спокусити, навіть застосувавши найвигадливіші зі своїх прийомів. Сива розкошлана борода вихудлого й зісмаленого на пекучому сонці діда прикривала його гострі коліна, і тому він не потребував жодного одягу, щоби прикривати свою голизну. Одяг, у якому Онуфрій прийшов у безлюддя, розпався через два роки після постійного життя в пустелі. Він харчувався гіркими й сухими стеблами, які знаходив серед червоних розпечених каменів, а спрагу втамовував двома-трьома краплинами вологи, які щоранку з’являлися на стіні його печери.
Зрештою, поруч із печерою спеціяльно заради Онуфрія виросло фінікове дерево, гілки якого плодоносили по черзі і в суворій послідовності впродовж цілого року. Важкі китиці брунатних фініків звисали додолу, погойдуючись над нерухомою поверхнею джерела. Кожна китиця перебувала на своїй стадії дозрівання, щоб святий старець, боронь Боже, не наївся недозрілих плодів і не зазнав неприємних проблем із травленням.
Джерело зі свіжою і холодною водою виникло під деревом, щоб напувати Онуфрія. Спершись спинами на рапату поверхню фінікової пальми, у смугастій тіні відпочивали потомлені спекою демони з янголами, прикріплені до Онуфрія. Нерідко котрийсь із янголів, запавши у глибокий сон із широко роззявленим ротом і безпомічно закинутою назад головою, знехотя лоскотав пір’їною розгорнутого крила вухо чи ніс найближчого демона, і тому починав снитись жахливий сон. Демон зривався з місця, заревівши як найгірший серед звірів, гублячи навколо себе клапті смердючої піни з пащі, — але Онуфрій швидко заспокоював його, поплескавши по загривку і лагідно до нього примовляючи. Часом можна було спостерегти і таку картину: Онуфрій вимивав джерельною водою закислі демонові очі, а той покірно терпів, і тільки його хвіст посмикувався, як це трапляється з котами, коли їх охоплює роздратування.
Коли надійшов час Онуфрієві повертати свою душу Богові, він помолився і спокійно відійшов на той світ, залишивши по собі порожню, доволі вже подірявлену оболонку, схожу на шкіру змії чи зітлілий лист. Його крилаті й хвостаті супутники викопали для святого старця могилу і поховали його з усіма почестями, які для цих істот завжди так багато важили.
За іншою версією, зауваживши, що вода в джерелі замулилась, обміліла й почала неприємно посмерджувати, а плоди пальми гниють, навіть не встигнувши дозріти, янголи з демонами здійнялися і відлинули в осяйну далечінь небес.
Онуфрієве тіло лежало, прикрите схожою на пустельний чагарник бородою і витинанкою фінікової тіні, аж коли на обрії (там, де розжарене повітря над піщаною поверхнею брижилося розмитими складками, утворюючи своєрідні кишені) вималювалося дві темні цятки, що стрімко наближалися. То були великі леви з густими гривами і міцними лапами, з великими загостреними кігтями на них. Леви викопали для Онуфрія могилу поруч із печерою, що стільки десятиліть правила йому за домівку. Наступних сорок днів тварини лежали поруч із похованням, віддаючи йому останню шану.
Цілком можливо, що обидві версії є насправді однією. Можливо, ті, кого Онуфрій мав за трансцендентних істот, були представниками родини котячих, що прибились до самітника і з невідомих причин не роздерли його на шматки. Це могли бути лев і левиця, яких Онуфрій підібрав у пустелі ще малими і виростив, годуючи фініками. Сьогодні складно сказати, як усе було насправді. Навіть спогади ченця Пафнутія, який свого часу зустрічався зі святим, небагато пояснюють.
Отож уперше я побачила твою постать там, у тумані. Ні, не в єгипетській пустелі, дотепнику (знаєш, втрата пам’яти анітрохи не позначилася на твоєму почутті гумору). Я побачила тебе вперше під скельним монастирем, поруч із церквою святого Онуфрія, біля села Рукорак.
Я наблизилась до тебе з туману, нечутно підкралася ззаду і завмерла, намагаючись не привернути твоєї уваги.
Ти стояв перед брамою входу на подвір’я кам’яної церкви, яку збудували на місці дерев’яної у XVIII столітті. Це оборонна церква з товстими мурами, яка повинна була допомагати витримувати ворожі навали. Поки жінки з дітьми протискались у вузький отвір за вівтарем, у вхід до підземного тунелю, що провадив далеко за межі села і закінчувався десь серед лісу, в безпечному місці, чоловіки тримали оборону, підпираючи могутніми плечима важкі ковані ворота входу.
Ти, звісно, знав, що сьогодні вхід до тунелю надійно замурований на прохання селян і ніхто ніколи не досліджував церковних і монастирських підземель. Краще нехай цей отвір буде запечатаний, ніж знайти там, у темних переходах, щось таке, про що можна було пошкодувати. Якщо воно там заховане — на те, отже, воля Божа. Ми прожили дотепер без цього знання, проживемо й далі. У великій мудрості багато печалі, і хто примножує пізнання, примножує скорботу.
Це місце завжди було для тебе особливим і викликало змішані почуття. Баба Уляна возила тебе сюди змалку, оскільки її притягувала особлива любов до травертину, скель, печер, східців, вирубаних у камені, до шелестіння води, що прорізала стеблом течії ґрунт луки, до цвіту калюжниць, спокою, який покоївся на луках, кам’яної прохолоди церкви, запаху грибів, що долинав із лісу, побіленої статуї святого Онуфрія на брамі і до молодого священника.
Ти сприймав як належне, коли вона будила тебе вдосвіта, прошепотівши: «Їдемо до Рукорака». На празник, на сповідь, на гриби, шукати цвіт папороті,