Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Ти сповідався отцеві Штунді — щось бубонів собі під носа про мурашину матку, потоп і землетрус, про обман, втечі, про те, що думав погано про бабу та її сестер і що не хочеш жити з ними. Затято хитав головою, вперто повторюючи, що не дочекаєшся вже, коли мама з татом нарешті заберуть тебе до Києва. Це мало статися зовсім скоро: на цих літніх канікулах. Або на наступних. Щонайпізніше.

Отець Штунда постійно відволікався: робив зауваження жінці, яка не випрала вишиті рушники, давав вказівки щодо підготовки до служби за упокій душі, шарудів у кишені обгортками від цукерок, сколупував застиглий віск свічок із мідних підсвічників і таць, намугикував собі під носа «Два перстені» Івасюка (ти, Богдане, цього знати не міг, але в голові йому крутилася пісня у виконанні Софії Ротару).

Потім він неуважно гладив тебе по голові і казав, що ти згрішив, сину його, і що тобі слід прочитати стільки-то разів «Отче наш» і стільки-то — «Богородице, Діво, радуйся». Ти міг починати негайно.

Поки ти вештався в закутках церкви (тебе особливо цікавили отвори в кам’яних стінах, що спускалися додолу, впираючись у напівкруглу арку і замурований вхід у підземелля), поки лазив скелями, намагаючись і там, у печерах, знайти непомічені раніше потаємні ходи, твоя баба розмовляла з отцем Штундою. Це могло тривати кілька годин поспіль. Іноді на порозі церкви збирався цілий натовп селян. Вони несміливо наближались до священника і вірянки, вкляклої і охопленої трансом, переминались із ноги на ногу, покахикували і робили отцеві знаки: під проливним дощем на цвинтарі чекав відспівування мрець у труні.

Врешті баба Уляна, по-діловому долаючи біль у суглобах, спині та крижах, піднімалася на рівні ноги, вдаючи, що не помічає руки отця Штунди, простягнутої задля допомоги. Вираз її обличчя видавався на диво тверезим. Ніби це не вона останніх кілька годин тремтіла всім тілом, ніби не її очі перестали кліпати й оскліли на довший час, і погляд їхній, здавалося, провалився у споглядання якихось нетутешніх декорацій.

Ходімо, кидала вона священникові й вела його за собою. Вона підкликала тебе, один раз коротко гукнувши твоє ім’я: — Богдане! — І ти виповзав з-під почорнілих вологих каменюк, у яких винюхував якщо не запах києво-печерських ченців, то бодай упівця. Ти скочувався кам’яними виступами, твої ноги небезпечно провалювалися в нарости рослин і сплетені корені, що приліпилися до скель, ти послизався, з’їжджав на колінах додолу, щоби потім наздоганяти болотом свою бабу, священника і всю процесію. Їх нелегко було розгледіти крізь стіну дощу. Але ти знав, що вони прямували на цвинтар. І тобі добре було відомо, де це.

Вона використовувала знання про тебе раптово, у моменти твоєї найбільшої вразливости. Коли, скажімо, вела тебе на морозиво в гастроном. Ти стояв унизу, під круглою стільницею високого барного столика, твої губи були липкі від цукрового сиропу і насолоди. Вона ставила перед тобою газовану воду з сиропом. І, розмішуючи у власній ребристій склянці томатного соку сіль ложкою, прив’язаною до прилавка, лагідно тобі усміхалась. А потім нахилялась і шепотіла на вухо щось про мурашину матку, подробиці розкопок, твої втечі, твої таємниці, твої приховані сподівання.

Ні, — казала вона тобі, — батьки нескоро заберуть тебе, їм не до тебе, сину. Вони мають важливіші справи. Невже тобі справді так зі мною погано живеться?

Звісно, тобі не жилось із нею аж так погано, Богдане.

Хто здатен збагнути, чому він це зробив? Точно не він сам.

Можливо, то був жест відчаю через втрату: більше він не почує її владного голосу на подвір’ї перед брамою, коли вона розмовляла з Бовваном. Більше не зможе виконати її чіткі накази. Не матиме перед собою її вимогливого обличчя, зморшкувата шкіра якого здавалась цупкою й застиглою, наче брезент.

Може, це була своєрідна помста за роки тієї непоясненної влади, яку вона мала над ним, як і над багатьма іншими. Може, він просто звик передавати далі отриману під час сповідей інформацію. Він присягав відкрити її лише Богові, але отець Штунда добре знав, що Бог — у кожному з нас. У комусь більше, у комусь менше, залежно від обставин.

А може, то був вияв його ревнощів: відспівувати покликали настоятеля церкви Архистратига Михаїла, навколо якої розтягнувся Нагірянський цвинтар. Останніх кілька років перед смертю Уляна тримала в напруженні всіх священників околиць, вибираючи, кого ж із них наділити почесним обов’язком відпровадити її в останню путь. Схоже, остаточно рішення вона прийняти так і не встигла, бо мало не щотижня його змінювала. Але розуміючи, які ускладнення це може спричинити, сестри самі здійснили вибір і приписали його Уляні.

Під час поминок отець Штунда, блідий і схвильований, не припиняючи витирати сльозинки, що виступали в кутиках його підпухлих очей, відкликав Уляниного сина, твого батька, набік і переповів йому усе, що знав про твою бабу. Все, що вона розповідала йому про себе, у найменших подробицях.

Двоє чоловіків вийшли до саду і зупинилися поміж давно не білених стовбурів старих яблунь. Покручені дерева опускали розлогі гілки аж у траву. Крізь листя відкривався вид на димарі міста внизу. Над дахами й антенами кружляли голуби. Син померлої ковзав поглядом по віконцях піддаш і тінях від хмар на вибляклій плямистій черепиці.

Голос священника спершу тремтів і здавався ледь чутним. Він вичавлював із себе слова, речення розсипались на його язику. Він забував, про що і заради чого говорить.

Але згодом справи пішли краще. Історія міцнішала, підживлювала сама себе, набирала сили. Голос священника переливався і входив твоєму батькові досередини, як тепле гірке молоко.

Коли отець закінчив говорити, в саду запала тиша. Над містом тріпотіло відлуння собачих голосів, сентиментальної мелодії, дзвінкого жіночого сміху.

Твій батько почував дивовижну ясність у собі самому й у всьому навколо. Його серце билося розмірено, як ніколи. Дихання набуло тонкости.

Щойно поховавши свою матір, він побачив її. Глибина життя відкрилась перед ним, дозволивши збагнути цю жінку, те, якою вона була і якою не могла бути. Її жести і вирази обличчя, її слова, недомовки, мовчання, напруження, холодність, побіжні дотики, суворість, сотні діялогів і ситуацій, які і його самого зробили саме таким, яким він був, — усе це виявилось тільки поверхнею. Тепер він розумів, скільки всього було там, унизу, в ґрунті, в таємних лабіринтах і печерах, у сховках, де дозріває і розлущується насіння.

На якусь повну мить