Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Він запитував: чи відомо, що трапилося із Матвієм Криводяком? Чи надходили про нього бодай якісь звістки? Чи любила його Уляна? Хто така Зоя і звідки вона взялася? Що то за жінка приходила на похорони баби Уляни і чому вона знепритомніла? Чому батьки покинули його в дитинстві? Звідки все-таки взялося те помешкання в Києві? І чому вони зараз тут, у перехнябленому дачному будиночку, а не у зручній квартирі, на яку він, вочевидь, має право? І де його батьки? Де бодай хтось із родичів? Де люди, яких він знав? Де люди, які знають його?

Я відповідала як могла. Але ви ж самі розумієте — пригадайте-но лише застереження психіятра Слонової, яка дбала про Богдана ще в лікарні: надмір інформації міг йому тільки зашкодити. Я добре знала, що непомірковано велика доза цілющих ліків легко може стати отрутою. Тому старанно дозувала свої відповіді, загортала їх у папірці, спритно переводила мову на щось інше.

Ні, достеменно про Матвія Криводяка так нічого й не стало відомо, — відповідала я тихим і лагідним голосом. — Він не мав родичів, і вони з Уляною не були одружені, тому офіційно неможливо було отримати інформацію про Криводякову долю. Доходили якісь чутки: одного разу до Уляни з’явився незнайомець, який стверджував, що впродовж восьми місяців ділив із Криводяком нари і працював на лісоповалі. Вони обоє належали до бригади, завданням якої було відкопувати стовбури дерев із кількаметрового снігу. Тому що коли дерево стинали надто високо над землею, залишивши високий пень, — усю бригаду жорстоко карали. Він описував тіло Криводяка, прив’язане до стовбура, засипане густим шаром снігу і схоже на скульптуру з льоду, яку випадково відкопали одного ранку. Він був оголений, і його шкіра здавалася настільки чистою та прозорою, що крізь неї було видно кістки, сухожилля і внутрішні органи. — Розповідали, — говорив чоловік (бо сам він на власні очі цього не бачив), — що у Криводяка було надзвичайно, неприродно велике серце. Воно займало всю грудну клітку, змістивши й деформувавши решту органів. Незрозуміло, як він прожив стільки років із цією аномалією. Серце просвічувало крізь прозору шкіру і блідо мерехтіло відтінками полярного сяйва. — Слідів насильницької смерти не було, — сказав незнайомець, — якщо, звичайно, не враховувати линви, якою Криводяка міцно прив’язали до кедра. Його обличчя, незважаючи на застиглість, справляло враження розслабленого й заспокоєного, ніби він споглядав внутрішнім зором безкрайній простір, у якому одночасно мали здатність реалізуватися всі можливості. За що його убили? О, він вічно втручався в усе підряд: доглядав за хворими (а хто там, у таборі праці на Півночі, міг бути здоровим?), віддавав іншим свою жалюгідну пайку хліба, зголошувався підмінити когось геть немічного під час зміни, намагався переконувати в чомусь конвоїрів, повсякчас просився на розмову з начальником табору, за що багато хто вважав його стукачем. Хто знає, за що саме вони його вбили. Причин було безліч.

Тільки, — сказала я Богданові, — твоя баба цьому незнайомцеві не повірила. Він пропонував посприяти їй у переїзді на Захід, можливо навіть — до Канади, чи ще краще — до Нової Зеландії, пропонував грошову допомогу, але вона врешті (якщо я правильно пам’ятала Богданові розповіді, якщо я правильно пам’ятаю твої, Богдане, розповіді) вкрай знервувалася, вчинила йому скандал, обізвала останніми словами і, з ганьбою витуривши на вулицю, ще довго гнала повз зацікавлених сусідів, які повисипали зі своїх будинків, щоби помилуватись подією.

Чи любила Уляна Криводяка? О, як би вона розгнівалася, почувши це твоє запитання. Сказала б: — Дупарелі тобі в голові!

Сам подумай: чи відчуваєш ти до мене любов, відколи втратив пам’ять, відколи я знову знайшла тебе? Але ж вона є, ця любов, пам’ятаєш ти чи не пам’ятаєш, безвідносно до пережитого, надбаного та знайденого, ми в неї занурені, хоча й не помічаємо її, як не помічаємо повітря і власного дихання. Як не помічаємо вдиху, видиху і порожнечі між ними.

Пінхас і Матвій були для Уляни як вдих і видих, Богдане.

Скажи мені, як ти думаєш: чим є ця порожнеча між вдихом і видихом?

Ось так я відповідала йому, як могла: хто така Зоя — а як ти сам думаєш? Звідки помешкання — ти ж давно вже здогадався, це ж зрозуміло. Та, зрештою, яка різниця. Чому ми не там? Тому що ти посварений зі своїм батьком, Богдане, тому що ти на нього ображений, тому що не хочеш ніколи більше в житті його бачити і розмовляти з ним, нічого не хочеш про нього знати. Не хочеш знати нічого про них обох із мамою. Їх для тебе не існує.

Чому? Я ж уже розповідала тобі історію про Пінзелевого святого Онуфрія. Розповісти ще раз? Знову? Добре, я розповім.

Тільки ти пам’ятай, май на увазі, Богдане: коли ти був малим, вони залишили тебе не тому, що не любили. Вони не забули про тебе. Просто так склалося. Це була тимчасова домовленість. Так усім було краще. Вони були певні, що от‑от заберуть тебе до себе, що ви зовсім скоро будете всі разом.

Тільки розумієш, Богдане, у твоїй родині люди не вміють бути разом. Навіть будучи близько, вони відокремлені порожнечею. Наче вдих і видих. Вдих. Видих.

Мені здавалося, Богдан усе помічає. Іноді, коли я відповідала недомовками на котресь із його запитань, коли говорила з ним, як із дитиною, його погляд ставав оголеним і роззутим. Він дивився на мене прямо, ледь усміхаючись очима, і я читала на його обличчі: як довго ти ще ламатимеш цю комедію? Припини нарешті. Мені все відомо.

Він кпинив із мене, але водночас я відчувала небезпеку, яка від нього струменіє. На що він був готовий? Наскільки безрозсудно я діяла? Скільки ще буде мені дозволено? Коли настане кінець і яким він буде?

Я не хотіла про це думати. Зараз він був тут, поруч зі мною. Я готова була розповідати, скільки завгодно. І розповідала.

Того раннього травневого чи вересневого ранку, сім або дев’ять років тому, я вийшла зі Звенигородського лісу просто в туман, який перистими клаптями пер із-над Стрипи. Деякі клапті були ледь помітні, прозорі — радше натяк на туман, що розмивав обриси навколишнього світу, тоді як інші скидалися на збиті вершки, снігові замети, уламки пінопласту.

Я бачила лише невеликий острівець соковитої трави під своїми трекінґовими черевиками. Вони місили вологий ґрунт, а той відгукувався гучним плямканням. Я йшла радше на ледь чутний звук течії, бо зорові орієнтири були надто оманливими. Врешті опинилася поруч із круглою водоймою, оточеною підмурованим камінням, — невеликим фонтаном з гіпсовою статуєю Божої Матері, розфарбованою крикливими кольорами. Ось тоді