Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Йому найбільше подобається Полонений. Він сидить по-турецьки, на самому краю урвища. Його руки заламані назад, зв’язані за спиною. Знерухомлений, позбавлений волі, він здається спокійним. Із зацікавленням роздивляється вулицю під ним, унизу. Там ходять граки. Пурхають голуби. Течуть то мляві, то швидкоплинні людські течії.
Пригадуєш, хто автор цих скульптур? — запитую я, нечутно підійшовши ззаду і поклавши долоню на Богданове плече. Він навіть не здригається, ніби цього разу моя раптова поява не лякає його і не дивує.
Пінзель, — відповідає мені Богдан, не повертаючи до мене голови. — Йоган-Ґеорґ Пінзель, скульптор XVIII століття, який прийшов невідомо звідки і невідомо куди зник. Про котрого ніхто нічого не знає — хіба лише, що одружився з якоюсь вдовою, що і по ньому стала вдовою вдруге й одружилася знову. Здається, про характер і звички цієї вдови можна сказати більше, ніж про її другого чоловіка.
Я сміюсь, а він здивовано піднімає на мене очі, ніби не сподівався, що я вловлю його іронію. Знімки Пінзелевих скульптур надовго приковують його увагу. Дивлячись на них, він на деякий час забуває, що забув себе. Його заворожують екстатичні заламані тіла кам’яних постатей, сухі й міцні фігури, роздерті внутрішнім поривом, емоції, що випирають назовні смиканим знавіснілим танцем, гарячкою, терзанням, розверзтістю нутра.
Ти розповідала мені про Пінзеля кілька тижнів тому, — говорить він, окреслюючи вказівним пальцем запалий м’язистий живіт Алегорії Мужности, її худі груди, сильні кінцівки, ніжне обличчя із закоченими догори очима, напівприховану між колонами іконостаса постать. Він упевнений, що вперше почув про Пінзеля від мене, але в цих неякісних фотографіях, у зображеннях пошкоджених часом кам’яних і дерев’яних тіл він не припиняє впізнавати щось занадто близьке собі.
Ти закочуєш очі так само, як і вона, — демонструю я на собі його схожість із Алегорією Мужности. — Бачиш, у неї на плечі — чоловіче обличчя, — привертаю його увагу. — Вона ховає чоловіка у себе всередині.
Богдан приглядається до рис, які виопуклюються на білому плечі. — Це символ сили, міцности? — міркує він. — Жінка, наділена силою чоловіка? Жінка, яка полонила чоловіка своїм тілом? Не випускає його назовні? Тримає в собі?
Я кидаю згори на Алегорію Мужности знімок із Гераклом, що вбиває Лернейську гідру. Гідра корчиться під напруженим героєм, дрижить у конвульсіях. Тіла обох спазмують, стиснувши одне одного смертельними лещатами, які так легко сплутати з обіймами жаги.
Богдан тицяє в Геракла пальцем: за жорстокість, із якою він знищив евбеїв із їхнім царем на чолі, Гера покарала героя потьмареним розумом.
Міти він пам’ятає, їх йому не треба нагадувати.
Я витягаю зі самого споду знімок скульптури святого Онуфрія, тим самим відкриваючи наш із Богданом спільний портрет, що був схований на самому споді. Я знаю, як він ненавидить це кольорове фото. У котромусь із нападів шалу він розбив рамку та скло на друзки, і лише дивом не розшматував глянсовий аркуш. І, тим не менше, я часто застаю його наодинці з цим зображенням. Мені добре відомо, що моє обличчя його цікавить найменше. Богдан вивчає себе самого — того, яким був колись.
Я помічаю його перед дзеркалом: він придивляється до свого відображення, повертаючи свою велику жахну голову й вивчаючи її в усіх можливих ракурсах, шукаючи схожости з красенем на фото. Але як він може знайти цю схожість, коли досконалий видовжений череп був проламаний у стількох місцях і перетворився радше на багатокутник, на подобу капустяного качана. Там, де колись росло шовковисте волосся, — тепер суцільні западини й заломи, темно-сірі, фіолетово-сині шрами, крізь які не пробивається жодна волосинка. Воно, волосся, росте де‑не-де окремими ріденькими жмутками, вибляклими пучками невизначеної барви — як торішня трава, що наприкінці лютого раптово вилазить з-під снігу.
Коли на фото він бачить високе осяйне чоло, елегантно прокреслене кількома тонкими лініями — то в дзеркалі навпроти натикається поглядом на темну і шерехату поверхню, побрижену численними нерівностями. Цікавий ефект, бо на знімку темні Богданові очі здаються ясними, сіро-зеленими: так буває, коли в момент фотографування світить яскраве сонце, промені якого заломлюються, скажімо, у шибах навколишніх будівель. Цей Богдан із фотографії має очі, заповнені розталим світлом, опаловим снігом, хоча насправді Богданові очі — темно-карі, непроникні, сутінково-лискучі. Очні западини мають тепер різну форму, вісь їхнього розташування порушено, як порушено всі осі Богданового обличчя, що раніше так струнко й гармонійно складали його обличчя згідно з усіма законами золотого перетину. Ліве око — зовсім вузьке, наближене до скроні, праве — розширене, майже кругле, його повіки розпухлі й неповороткі, око зміщене до спинки поламаного, сплюснутого носа. Як тут впізнати цю горбинку і подовгасті ніздрі? Яким поглядом треба дивитися, щоб розгледіти у суцільних вибоїнах, ковбанях і рівчаках гладко тесані вилиці, міцні щелепи та підборіддя?
Але вуста, — повторюю я йому щодня, знову і знову, — уста твої залишилися такими самими. Я ж упізнала тебе за вустами.
Він дивиться на свої напружені, стиснуті аж до посиніння губи у дзеркалі і звіряє з губами на фотографії. Намагається усміхнутися так само невимушено, як робив це того дня, коли обіймав мене, тулив до свого плеча біля стіни Архіву, але напівпаралізований рот його не слухається: кутики повзуть додолу й дрижать, спотворюючи сумне, зневірене обличчя ще дужче. Я знаю, що він не спостерігає подібности.
Як же мені донести йому, не припиняю терзатись я, що тепер він мені ще миліший, ніж на тому знімку, де він уперше притягнув мене до себе, щоб я щокою тицьнулась у його плече, залишивши на білому рукаві лляної сорочки слід від помади. Його тодішнє прекрасне обличчя янгола Мікелянджело Буонарроті не завадило мені розгледіти в ньому все те, чим він був насправді. А тепер, коли він так нагадує відокремлену дерев’яну голову Пінзелевого янгола з відпиляним носом — скорботну, печальну, неправильну голову, що змінює свій вираз залежно від кута, під яким ти на нього дивишся, — коли вся його суть, вся його справжність намальована, вирізьблена у шрамах і переломах, вивернута назовні, я ладна будь-що зробити, аби бути поруч, аби охороняти його, дбати про нього, стати його шкірою, що пом’якшує дотик зовнішнього світу до відкритої рани.
Як же мені це до нього донести?
Поверхня нейтронної зорі холодна і гладка. У ній можна було б відобразитися, як у дзеркалі. Тільки от гравітація її сильна настільки, що притягне будь-яке фізичне тіло, роздробивши його на атоми. Спершу виверне суглоби, розтягне шкіру, роздробить тіло на частки. Тіло стане пилом. Пил розіб’ється на ще менші частки. Не залишиться нічого.
Я дивлюся на себе в дзеркало ванної. У темряві. Я думаю про нейтронну
