Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Його тіло від жаху паралізоване. Тепер він втратив мову, всі мови — і мову зі свого сну, і ту, якою зазвичай розмовляє зі мною. Якою мені відповідає.

Ти мене кликав, — лагідно пояснюю йому я, заспокійливо усміхаючись. Своїм виглядом, своїм спокійним обличчям і тихим буденним голосом я хочу його втихомирити, як мати втихомирює розбурхане немовля: самим лише своїм запахом, своїм рівним глибоким подихом.

Ти мене кликав, повторював моє ім’я, — шепочу я, тягнучись до нього кінчиками пальців, торкаючись його слизького від поту плеча, малюючи на ньому знаки. Я знаю, що він не знає, не пам’ятає мого імени. Знову і знову я виписую своє ім’я на його вологій шкірі, втрамбовую себе у звивини його мозку.

Все добре, — продовжую я, гладячи його по вилиці, беручи його обличчя в долоні. Мені так подобається вага його великої голови, подобається нервова напнутість його сухожиль. — Агов, хлопчику, чуєш, — говорю я, — все добре, тобі просто наснився страшний сон.

І я розповідаю сон, який йому наснився.

Тобі наснилося, що ти лежиш у калюжі його крови, змішаної з болотом. Цілу ніч падав дощ, і все поле розкисло. Тут земля зовсім чорна і пахне попелом, пахне вугіллям, пахне залізничною колією. Його кров змішалась із мазутом, вона витекла з отвору його шиї, коли йому відірвало голову фугасним снарядом. Його тіло розірвало зсередини, і ти більше не здатен його розпізнати. Ще кілька годин тому ти не міг заснути і вивчав волосинки, які спускалися додолу його карком, вивчав ромби, звивисті лінії і завитки його татуювання, мацаки якого виповзали майже на череп, обіймаючи вухо, розповзалися спиною, щільно охоплювали ліве плече, немов лускатий обладунок. Татуювання стікало додолу передпліччям, обігнувши лікоть, і останньою змілілою хвилею викочуючись на тильний бік долоні, немов на гальку берега, де й завмирало окремими темно-синіми краплями між виступами кісточок.

Благим накриттям бліндажа тарабанив дощ, і твоє нервове безсоння перетікало мало не в затишок, у розміреність стану. Ви вже стільки днів і ночей сиділи тут безвилазно, ниділи, грали в карти, слухали накази, що стосувались усіх, окрім вас. Решта хлопців хропла. Хтось, щоправда, виліз назовні курити, обматюкавши криву кицьку, яка прибилася до вас із найближчого розбомбленого села, бо у вас можна було випросити щось поїсти. Ти чув, як ляпають по болоту кроки цього курця, і тобі теж захотілось курити. Ти якраз застібав штани, правою ногою викопуючи заболочені берці зі закутка, коли той, хто курив назовні, закричав і заматюкався так страшно, що ти зразу зрозумів: цього разу кицька тут ні до чого. Ти похолов, збагнувши, що вже цілих кілька митей з віддалі не долинає характерний свист снарядів. Навколишній світ просякнув грузькою тишею, розбухлою до останніх меж. Ця недобра тиша заглушила звуки дощу, який досі захищав вас, як міг, але тепер уже навіть він тут був безсилий. Від удару розкришилась частина стіни, тебе відкинуло до протилежного краю приміщення, просто через твого сусіда. Ти вдарився головою об щось тверде і, напевно, знепритомнів. Хоча наступної миті вже біг поруч із ним по розкислому болоту. На тобі були незашнуровані берці, тому яке там біг — ти місив ними чорний фарш землі, що всмоктувала твої ноги, всмоктувала тебе, роззявляла свою ненажерливу пащу. Свист не припинявся, а чорні смуги дощу над вами були покреслені помаранчево-рожевими снопами трасуючих снарядів. Ти не бачив і не чув, як йому прилетіло. Ти просто впав, ударений повітрям, нічого не тямлячи і лише відчуваючи, як тебе затоплює багном, смолою, холодними і гарячими густими потоками, як тебе засмоктує в трясовину. Ти намагався схопитися за щось тверде, за щось певне, знайти опору, але пальці проходили крізь шовк і слиз розрідженої землі, аж доки ти не намацав його руку, обліплену болотом, і притягнув її до себе, впізнавши паростки татуювання, що де‑не-де проступали на шкірі. Рука піддалася тобі надто просто, без жодного зусилля: ти подумав на мить, що здобув раптом нелюдську силу, якщо ось так, завиграшки, притягуєш до себе тіло дорослого чоловіка, і воно здається тобі легким, як пір’їнка. Але виявилось, що рука була сама по собі, вона більше не була ні до кого прикріпленою, і татуювання також втратило цілісність і будь-який сенс, крім того, що ніби підписувало кінцівку, привласнюючи її і називаючи, хоча власник більше не жив, власника більше не було ніде — тож кому тепер належала його власність? Він розчинився у чорних болотах.

На світанку над тобою стояли старі жінки в хустках і хитали своїми чорними головами: — Сину, сину, — повторювали вони без кінця і краю, — що ж це таке, сину, сину.

Він слухає мене мовчки, не виказуючи жодної емоції. Отак і не визначиш, чи його серце розривається зараз від болю і розпачу, чи він злиться, вірить мені чи не вірить. Навколо нас блимають маленькі лампочки побутової техніки: червоні й салатові, ніби біолюмінісцентні глибоководні істоти зачаїлися на дні.

Можливо, — кажу йому я, кладучи на його шкарубку руку свою долоню, — щось із цього ти пережив насправді. Спогади приходять до тебе снами.

Він мовчить, більше на мене не дивлячись. Його погляд спрямований у напрямку вікна, у проміжок між шторою і стіною. Там проступає на тлі темного неба натяк на хмару.

Пригадуєш? — запитую я, наблизившись до його обличчя, намагаючись зазирнути йому в очі.

Але він відвертає від мене погляд, не дозволяє нічого розгледіти. Я випростуся і сідаю поруч із ним. Його тіло розкинулося переді мною, як ландшафт, який я можу лише споглядати, так і не маючи цілковитої певности, чи не примарився він мені.

Поки мене поруч із ним немає, він вкотре переглядає фотографії. Труна на столі. Серед лілій — розмита пляма, більше схожа на целофановий пакет, ніж на обличчя. Йому невідомо, хто це. Він нічого не відчуває. Він навіть не вірить, що ця річ, вміщена в чорну скриню на столі, була людиною. Людиною, яку він знав. Близькою йому.

Чорно-білі зображення малого міста. Вузькі вулиці, в яких ледве вміщуються автомобілі. Двоповерхові будинки втискаються один в одного боками, зсуваючись із пагорбів. Черепиця і шифер. Суміш крон, дахів і шпилів. Замість однієї з вулиць — вертляве тіло річки розсуває береги.

Порослий мохом, почорнілий камінь. У цих неоковирних брилах, якщо дивитися на них довго, проступають раптом постаті: Геракл роздирає пащу Немейському левові. Геракл убиває Лернейську гідру. Нептун заспокоює розбурхане море.

Камінь ніздрюватий, поточений вітрами, дощами, морозом. У спотворених