Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Яцків вийшов на Левину гору й відчув, як заспокоює його виднокіл, посередині якого лежало місто з передмістями й околицями, а за ними увсебіч плили потоки доріг — немов вужі, що, втікаючи від небезпеки, залишали на видноті тільки хвости, самі ж зникали у вибалках, перелісках, лісах. Лише одна дорога — на Київ — прямувала рівно, спокійно, впевнено, і здавалося, що вдалині вона заходить у сизувату імлу неба.
Унизу, між вінком горбів, розташувалося старе місто. Господарювала в центрі Корняктова вежа з трибанним Успенським собором, і никла поряд з нею нехарапутна ратуша з прямокутною будою магістрату; бундючився подібністю до римського собору Петра Домініканський костьол, біля Галицького ринку визирав з–поза високих мурів Бернардинський монастир, зеленіла ренесансним куполом споруда Нового театру на краю Краківського базару; неширокі міські артерії в’юнилися між громаддям будинків, даючи про себе знати пронизливим писком трамваїв, торохтінням фіакрів і цоканням копит; на початку Мостиського тракту зіп’ялися шпилі костьолу Єлизавети, у фанатичній набожності проколовши небо, щоб золотими хрестами засвідчити Богові свою вірність римському престолу; а весь ансамбль міста увінчувався бароковою короною Святоюрського собору.
З другого боку Левиної гори, під самими ногами, стугоніло й скреготіло товарними вагонами Підзамче, брязкіт буфетів відлунював аж на Замарстинів і Брюховичі; був то задимлений, промисловий світ, чужий селянській, хоч уже й зманерованій у літературних клубах, театрах і кав’ярнях душі письменника, проте Яцків відчував, що в цьому промисловому районі таїться щось загадкове для нього, жорстоке і сильне, яке повноправно увійде колись у цивілізовані квартали, бо само є елементом новітньої цивілізації, ним ще не пізнаної; а пізнавати її доведеться й доведеться змінювати нинішні анемічні урбаністичні смаки, просякнуті сигаретним димом і коньячним духом кав’ярень.
Місто дихало зовсім близько, поруч, по той бік і по другий бік Левиної гори, а парубоцька, наслухана ще в глухій Лесівці на Станіславщині пісня, що закінчувалася зухвалим куплетом —
Не так на очі, не так на очі, як на русу косу, Зажурилися тяжкі вороги, що вінка не доношу,— звучала десь надто далеко, за дев’ятьма перебродами, муляла ще тугою серце, та щораз більше чужавіла; і картав себе письменник за те, що болить йому ця пісня, а вернутися до неї не має вже ні змоги, ні охоти.
Утікати зі Львова? Куди і для чого? З атрофованою сільською душею, звиклому до бруку вертатися забутими дорогами в неіснуючий уже для нього світ?
Хто мав силу, пізнавши втомлюючий ритм міста, міські принади, кіптяву й бруд, світло науки й темряву злидоти, покинути його і вернутися в благословенну тишу села? Назвіть такого — і я фондую пляшку кубинського рому. Дві! Хіба Франко не втікав у Нагуєвичі в нестерпні хвилини життя, а потім не перебрідав знову Стікс до міського пекла, бо не міг жити без оточення, яке давало йому снагу й кошмари мук? А думаєте, Шевченко, який просив у Бога небагато — тільки хату на березі Дніпра, покинув би Петербург, у якому сформувався, в якому живився чистою водою й отруювався стоками оточення? Нізащо в світі.
Так сарна, приручена лісничим, мріє про лісову волю й ніздрі роздуває на осінній рев, та лісництва не покидає, бо вже не вміє жити життям своїх братів.
Яцків знав: повернуться вони компанією з Урича до Дрогобича — там він ще переконуватиме друзів, що поїде в село свиней пасти, але не стане впиратися, коли друзі затягатимуть його в тамбур; увечері дома, готуючись до сну, дістане з валізи піжаму, мило й рушничок, і все стане на свої попередні місця, і ніколи й нізащо він не покине Львова, і буде в ньому страждати й радіти до останніх своїх днів, — життя минуще, а Львів вічний.
І вічним у ньому буду я. Можливо, не як письменник, цього знати не можу, а як людина, яка цілковито належала до львівського середовища, функціонувала в ньому, любила його, підтримувала й бажала в міру своїх сил підняти те середовище з трясовини святенницького лицемірства, бундючного фразерства, запічкового патріотизму, шовіністичного багна — до рівня елементарної людяності.
Яцків почав спускатися з Левиної гори до вулиці Куркової, щоб нею зійти вниз до Народного дому. Треба спочатку сповнити свій обов’язок перед Учителем, а там — як Бог дасть.
Ішов і думав: хто ж прийде?
Ідею вибити на вершині Урицької скали напис на честь сорокаріччя творчої діяльності Франка подав Карманський. Він добре знає тихого, що й по кав’ярнях не ходить, скульптора Ореста Майданюка, той радо поїде до Урича з різцем і долотом.
Можна було б запросити Косинюка, та покотився чоловік по похилій після смерті Адама Коцка — немов з прив’язі зірвався. Звалили вину на Шпатька: треба ж для заспокоєння совісті визначити причину чийогось нещастя. Звісно, в результаті винен Шпатько, а хто кинув Косинюка в його обійми? Соромно признатися?
Те їхнє приятелювання почалося з першої нашої зустрічі в «Монопольці». Ми залишили в кав’ярні Косинюка, наївшись і напившись за його рахунок, і не покликали з собою — він мав усі підстави вважати, що Шпатько найдобріший серед нас. Егоїсти, зайняті кожен собою, яке ж маємо тепер право базікати, що тільки там, у далекій еміграції, люди вмирають з голоду на очах ситих?.. Хто ж із нас все–таки винен? Замріяний Карманський, мовчазний Пачовський, зарозумілий Луцький чи я? Почекайте, але ж був ще й Франко — може, він винен? Дурниці говорю… Але чому б і ні? Ми всі після тієї розмови з Франком, кожен по–своєму, пішли за ним — крім одного Луцького. Ми давно вже були призвичаєні до Франкових вимог, у всякому разі не боялися його, а для
