Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Ми ходимо, немов сліпі по лісу, б’ємося лобами об стовбури дерев і нікого й нічого не бачимо. На наших очах переродився Луцький — і пропав. Ми тепер охоче звалюємо всі свої провини перед Франком на нього одного — а чому так спокійно спостерігали, як інтелігентна людина перемінюється у мавпу? А може, він любив Франка, як Юда Христа — егоїстично, для себе, а поет приділяв більше уваги нам?.. Подумав, може, в лиху для нього мить: а що станеться, коли я замахнусь на божище — кинуться обороняти? Ба ні, ми повтікали, мов апостоли в Гетсиманському саду, а тепер товпимося, хто перший стане одесную. Можливо, Луцький хотів з допомогою заперечення перевірити, чи справді Франко геніальний — яка ж буде реакція, і, мов Тома невірний, доторкнувся до його ран. А ті рани бризнули кров’ю на невірного, залишивши на його обличчі незмиті плями, з якими не можна виходити на люди, всі ж бо знають, чия то кров і яка ціна гріховної цікавості. Та винен і Франко, що не обізвався до Луцького ні разу ласкавим словом, а міг: писав Остап поезії не гірші від Карманського й Пачовського; зрештою, чи мусив Франко відводити руку закукуріченого хлопчиська, можливо, досить було й поблажливої усмішки?..
Листи розіслані. Хто прийде сьогодні, хто має право прийти?
В полі темна хмарка плаче, В небі кавка чорна кряче, В хаті тесля теше трумно, Мому серцю чогось жаль… Чомусь сумно, дуже сумно: Нащо тесля теше трумно?Пачовський прийде. Йому болить, що тесля так методично теше труну, а Франко не дожив ще й до шістдесяти…
Карманський теж прийде. Тюрма таки відбилася в його поезії — не без впливу Франка. «Ви хотіли б спинить наш нестримний поход злобним криком, брехнею й тюрмою, вам байдуже, що ми можем рушить народ і мільйони позвати до бою!»
Стефаник далеко…
Хоткевич конче прикульгає з бандурою…
Людкевич повинен прийти, він готує концерт на Франків ювілей. «Чорна рілля ізорана і кулями засіяна, гей…»
А я — маю право?
Минав напіврозвалену старовинну башту. Погляд його впав на лева, що стеріг вхід до неї, — ситого, сонного лева з ліниво роззявленою пащею, сильного й лютого колись звіра, якого напоїли опіумом самовдоволення й залишили тут — не для постраху, а для насмішки…
Чийсь крик будить його, але не мій.
Та приручена сарна — це я, і не треба шукати собі спільників серед великих, я — новий вид створіння з образом дикого звіра й телячим серцем. Особина, роздвоєна на сільського мудрагеля й міського люмпака, на вишуканого салонмена й репаного простака, на бунтаря й боягуза; своєю ж сутністю стою на рубці, на шві цих непоєднаних іпостасей і, боячись вибрати на все життя одну, бо й там і там брудно, видумав спосіб утечі від жорстоких реалій в уявний світ символіки. Це почалось із насмішок над побратимами й самим собою, а стало необхідним, як наркотик. Труш має певну рацію… Я створюю не знати для кого свою нереальну реальність, в якій панує лише всесвітнє — біль, краса, страх, сум, фатум — і не існує нічого конкретного; в символіці легше шукати аналогів з життям, ніж бабратися в життєвій фактурі, та й до химер спонукує страх прирученої сарни, яку лякає справжній світ. Я ж розумію, бачу несправжність у вишуканих мною й запозичених нових формах мислення і не раз, знудившись стерильністю власної вишуканості, спускаюся з висот умовностей — де почувався всесильним Богом у царстві роздумів і спокійний був, мов Бог, — і падаю, боляче вдаряюсь об грішну землю, і тоді бачу справжнє зло й відчуваю справжній біль. Те прозріння мордує мене, я починаю ненавидіти людей, я не можу звернутися до свого народу словами Франка: «Бо люблю я тебе не лише за твою добру вдачу, а й за вади та злоби твої, хоч над ними і плачу», і не вмію замовкнути, як Стефаник, тому знову втікаю у світ примар.
…Хлопець полюбив дівчину й хотів з нею одружитися. Та сталося нещастя — вогонь обпік одну її щоку. Лікар вилікував дівчину, щока стала в неї ніжною, чистою, та ніколи вона не мінялася, не старіла. Хлопець одружився з дівчиною. Один профіль дружини нагадував йому прожиті роки й життєві негоди, а другий — її колишню вроду. Та між профілями назавжди залишився рубець, який кровоточив, і загоїти його ніхто не міг…
Хочу написати таку новелу. І знаю, що ніколи не напишу. Це новела про мене.
Чи маю я право стати перед цільним обличчям мого Вчителя — позначений рубцем роздвоєння?
А треба всім ставати — як на суд.
Яцків приспішив ходу: на Бернардинській вежі, немов у клепало, вибив годинник десяту. Перейшов Підвальну й біля Домініканського костьолу наздогнав чоловіка, що йшов, п’яно похитуючись. Із зарослого обличчя глипнули на нього каламутні й злі очі, Яцків упізнав, та виминути не встиг. Шпатько квапливо всунув йому в долоню руку, гладку, ніби вичовгану в попелі.
— Вітаннячко, Міську, йдемо разом!.. А Косинюк не захотів до нас приставати, пішов собі, фраєр, із скрипкою на Високий Замок. Що йому до святощів! Я подумав спочатку: на рандеву квапиться. Та, мабуть, ні: дивний був, ніби хотів когось убити або повіситись. Нічого не вдієш, nad kazdym wisi katastrofa! Я йому запропонував — най би показався нарешті людям…
Шпатько
