Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Травневого ранку 1913 року Михайло Яцків вийшов із своєї квартири на вулиці Лісній поблизу Кайзервальда й попрямував на Левину гору — пригноблений і злий. У руці тримав подорожню валізку. Він нині поїде із скульптором Орестом Майданюком, Петром Карманським, Василем

Пачовським, Сясем Людкевичем, Гнатом Хоткевичем до Урича, а звідти — на всі чотири сторони!

Діймав злістю й соромом конфлікт з Іваном Трушем. Треба ж нарешті викресати в собі хоч трохи сили й почати інше життя. Геть звідси, з цього чаду!

«Пане Труш, — говорив уголос, — я не символіст, я чистої води реаліст; між нами лише та різниця, що ви по–дитячому конкретно бачите світ, а я намагаюся узагальнити бачене — піднятися від арифметики до алгебри. Так диктує закон поступу, якого ви не хочете знати. Я, споглядаючи косівські гагілки в натурі, більше бачу в них духу, магії, ворожби, болю, втіхи, зрештою — історії, ніж у вашій картині «Гагілки», а так не повинно бути. Мистець повинен уміти схопити сутність дійства, а не лише декор. Можливо, я несправедливий до вас, ви таки сумлінно фіксуєте свій час і вам колись за це подякують. Та чи ви хоч раз, спостерігаючи політ журавлів, бачили, як незримі потоки повітря підносять їх увись? Мабуть, ні. Ви вмієте зарисувати помах крил, а тих інших сил, які допомагають журавлям злітати в небо, не помічаєте, ви схоплюєте лише працю птахи, а не комплекс чинників, що тримають її незмірно вище польоту куріпок…

Гай, гай, пане Труш… Ви діяльна людина, ніхто нічого поганого про вас сказати не може, бо ж видаєте «Артистичний вісник», очолюєте «Товариство для розвою руської штуки», організували виставку картин українських артистів у салоні Латура на площі Святого духа, вчив вас сам Матейко, і створили ви портрети Франка, Лесі Українки, Лисенка, Стефаника… Ви чоловік багатий, у вас ті картини купують, і я стою на вашому боці в конфлікті між вами й Лесею Українкою: право автора — кому і за скільки продати свій товар. Та признайтеся, ви хоч раз у житті отримували такий гонорар, як я? Колись прийшов я до Франка й прочитав йому своїх «Журавлів» (старий ватажок над безкрайнім морем хоче розбудити втомлений журавлиний ключ, що падав спроквола на води, та його старечого крику журавлі вже не чують, вибирають нового ватажка, а старого вбивають — тут і символіка, і реалізм); дивлюсь, Франко хворою рукою досягає з вази на креденсі велике червоне яблуко, витирає до вишиваної повісмяної сорочки й подає мені, а в очах — утіха. Це щось означає, правда, пане Труш? А ви такий нетерплячий до завваг на адресу ваших праць, безцеремонно і по–менторськи, не маючи на це й маленької частки Франкового права, втручаєтесь у літературні справи, вихоплюєте з книжки найслабше оповідання «Самотній вогонь» і топчетеся по всій моїй творчості, і не тільки моїй…»

Недавно Яцків прочитав у «Ділі» статтю Івана Труша «З області нашої нової літератури», в якій він з Франковою в’їдливістю, та без його аргументації відшмагав молодомузівців, особливо Яцкова: мовляв, повилазили хлопці на п’єдестали, поставали в театральні пози, а Труш мусить мовчки ходити по тому лісу, глухнути від бомбастики фраз («Де ви бачили, щоб син з почуття помсти до батька, який побив матір, спалював себе на вогнищі?» — То правда, в житті такого не буває, але мені хотілося передати абсолютний біль кривди), тимчасом уся творчість Яцкова з її банальністю, штучністю і претензійністю надається тільки для макулатури.

Отож Яцків, зустрівши в кав’ярні «Централь» редактора «Діла» Василя Панейка, який надрукував статтю Труша, відміряв йому прилюдно ляпаса.

Учора відбувся суд. Такої соромоти ще не зазнавав. Вислуховував звинувачення й думав: мабуть, тільки в нас завівся звичай обпльовувати письменників саме тоді, коли вони сягнули так високо, що стали загадкою. Обпльовувати за те, що не можна їх взяти на долоню й заглянути, як піддослідній тварині, у звивини мозку… Труша заболіло, що хвалять сусіда: мовляв, усі твердять, що новели Яцкова цікаві, а я вам доведу, що ні. То вибрав найслабші місця з одного оповідання й кинувся до бійки. Воістину, як гласить польська приказка: «Klekajcie, narody, і bijcie sie w pyski!»[57].

Суд стояв на боці Панейка, адже не він писав статтю, а Труш.

Яцків, виступаючи на свій захист, сказав: «Є така давньохристиянська казка про сліпця й хромця, які разом крали виноград, проте винуватого знайти не могли, бо хромець твердив, що він не зміг би дійти до виноградника, а сліпець — що не побачив би винограду. Тож карали їх разом, посадивши хромця на сліпця. Отак зробіть із Трушем і Панейком».

Суд оштрафував Яцкова на п’ятнадцять корон.

Крім сорому огортали Яцкова знеохочення і втома. У Львові надто багато наплодилось літераторів і митців; сидять вони по кав’ярнях і ганьблять відсутнього. Що другий — вільнодумець, який схожий на того атеїста, що не знімає шапки в церкві, обдурює попа на сповіді й мочиться під дзвіницею… А львівські читачі цікавляться лише прототипами — впізнають знайомих, себе ж намагаються не бачити — і цим вичерпується інтерес до твору. Ну а критики — ті схожі на рубачів, що зрубують у парку дерева, аби по кільцях визначити вік і якість деревини… Але до дідька всіх вас! Злізьте з даху, пане майстре, не псуйте ґонт — ідіть місити болото… Собака, вчувши музику, виє, але то ще не означає, що музика погана… А втім, досить. Я втомився. Втечу в село й буду там працювати для національного відродження не літературою, а збутом худоби…

О Господи, чому я не належу до іншого народу!

Від цієї думки стало на мить моторошно: невже мені все одно? Та ні, не все одно. Але хіба в інших народів теж таке самоїдство? Якого маляра ми мали — Косинюка! І де