Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

— У ній ти ставив тільки здогадку, а нині маєш конкретний результат досліду.

— Не переконуй. Не в моїх звичках вихоплюватися, мов Пилип з конопель.

Пулюй демонстрував свій винахід на лекціях у Німецькій політехніці. В аудиторії не вистачало місць. До професора в перервах підходили студенти, асистенти, професори — з безліччю запитань. Особливо цікавився Пулюєвим відкриттям молодий доктор електротехніки з Вюрцбурга Лехер.

Січневого післяобіду 1896 року професор Пулюй прийшов після лекцій додому, втомлений ліг на канапу й почав переглядати газети. Розгорнув тижневик „Presse“і на першій сторінці прочитав повідомлення: «23 січня 1896 року у Вюрцбурзі на засіданні фізико–математичного товариства професор Вільгельм Рентген виголосив публічну лекцію „ Про невидимі промені“». Рентген називав ряд імен учених фізиків, про Пулюя не згадав ні словом…

Того ж дня професор застрелив з флобертівки свою улюблену морську свинку, зачинився з убитою тваринкою в лабораторії, поставив тіло свинки між трубкою й фотопластинкою і запустив індуктор. На негативі чітко відбився кістяк тварини з дробинкою шроту на лівій ніжці. Заніс фотографію в редакцію чеської газети «Світозор», редактор заслав її в номер.

За два тижні в аудиторії Німецької політехніки Пулюй виголосив публічну доповідь «Про невидимі катодні промені й фотографування невидимого». Після прочитання лекції на столі біля нього виросла гірка записок з запитаннями, і в одній він прочитав: «Шановний професоре, чому ви називаєте невидимі промені «Ікс», а не рентгенівськими?»

— Оце і все, що я вам можу сказати, пане Альберт, — закінчив Пулюй свою розповідь. — Доктор Лехер, як мені стало відомо, не тільки працював разом з Рентгеном, він ще й син редактора тижневика «Presse».

— Ви заперечуєте будь–який вклад Рентгена у справу відкриття? — запитав Ейнштейн.

— Зовсім ні. В науці можливе подвійне відкриття. Є такі прецеденти. Не заперечую Рентгенових здібностей. Та навіть якщо він і сам дійшов до відкриття невидимих променів, усе одно вчений знав, що їх давно відкрив я, і наукова шляхетність мала б примусити його назвати й моє ім’я. Дарма… А все інше ви знаєте: Рентген розповсюдив по всьому світу фотографію із зображенням кістяка руки його дружини, а в 1901 році отримав першу в світі Нобелівську премію. Така наша слов’янська доля, це ж не перший випадок… Багато писалося в пресі про мій пріоритет, та промені називаються рентгенівськими й досі, і я теж змушений так їх називати.

Ейнштейн мовив із співчуттям:

— Не маю жодних підстав не вірити вам… Та погляньте на цю справу з супротивного боку. Невидимі промені підштовхнули вчених до відкриття електронів, у науці розпочалася нова епоха. Якби вас запитали, що важливіше для людства — ваше ім’я чи це відкриття, ви напевно віддали б перевагу другому… Скаржитесь на слов’янську долю. Хіба в цьому справа? Американський континент назвали іменем Амеріго Веспуччі, хоч він його й не відкривав.

— У вас в руках, пане Ейнштейн, — відказав Пулюй, — праця слов’янина Миколи Гулака про четвертий вимір.

Цей автор теж попередив чиєсь велике відкриття. Невже буде справедливо, якщо його ім’я забудеться?

Ейнштейн промовчав, сказав по хвилі:

— Не можу вас нічим утішити: що сталося — не відстанеться. Хай залишиться при вас сатисфакція, що й ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має свою логіку. Хто стоїть за вами, рутенцями, — яка культура, які акції? Прикро вам це слухати, та куди дінетеся від своєї долі? А за Рентгеном — уся Європа.

Франко повернув голову до дверей, що вели на сходову клітку, — Ольги там уже не було, певне, пішла нагору до Андрія. Наслухав: з горішньої кімнати віяло мертвою тишею — ні розмов, ні стогону. Випрямився в напрузі. Та почулися обережні кроки по сходах — видно, син заснув.

Грималюк розвивав свою думку:

— Світовий ефір, або, як кажуть індійці, нірвана, впродовж тьми років витворює енергію, енергія згодом стає матерією, а потім, виконавши свою матеріальну місію, перемінюється знову в енергію. І так без кінця. Подібне діється і в суспільстві. З окремих людських атомів утворюється народ, він сповнює своє призначення на землі й розчиняється у вселюдському морі, віддаючи свою енергію у вигляді культури й цивілізації іншим народам. Етруски, франки, даки, протоболгари… А ми — народ молодий, ми ще концентруємось.

— Умієте втішатися наукою, — промовив Стефаник; він усе ще стояв біля вхідних дверей, спершись руками на паличку. — Та, напевно, маєте рацію: наша енергія вже достатньо згустилася для якісного перетворення в суспільну матерію. Нині хіба засліплений шовініст не хоче цього бачити й ось галасує, що відкриття українського університету у Львові завчасне, бо немає, мовляв, відповідної національної професури. А переді мною лише в цій маленькій кімнаті аж два — і які! Все з часом стане на свої місця.

Франко по–батьківськи добродушно глянув на змужнілого за останні роки Стефаника.

— Молодим — вірити й діяти, — сказав. — Я теж вірю і ще щось роблю. Та бачу поки що іншу переміну енергії…

Велетенські імперії мандрують у безвість, мов космічні тіла, а в їх притягальному полі метушимося ми, думаючі молекули, які бажають вмістити в собі море вічності й розчиняються в безодні нірвани, щоб потім знову засяяти у новій формі — під чужим іменем…

— Космічні тіла імперій переміняться незабаром в енергію вільних народів, — міркував Стефаник. — Ми ж залишимося для створення нових суспільних форм.

— Мабуть, так, — погодився Франко. — Але скажіть, що… що ми такого зробили, який матеріал дали нащадкам для виготовлення нових форм?

«Що я дав? — думав Франко. — Чиї слова правдиві — того трагічного музиканта чи Михайла Яцкова? А моя праця — не фіаско? Я мурував дім, та чи міцні підвалини заклав,