Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

студентів з університету. ">[56] на знак протесту проти поведінки професора Твардовського — ви добре знаєте цього затятого шовініста, він не тільки вас шельмував, мене теж називав псевдовченим, — наша празька «Українська громада», головою якої був я, організувала концерти й вистави, а дохід перераховували в так званий «фонд Грималюка», що призначався на стипендії п’ятистам українським студентам, які виїхали зі Львова до Праги, щоб навчатися в чеських та німецьких вищих школах. Звичайно, наших грошей не вистачало, і я попросив аудієнції в престолонаслідника Франца Фердинанда з надією виклопотати дотацію. Був я одягнений у наймодніший смокінг; престолонаслідник вислухав мене, оглянув з ніг до голови, зауважив, що вперше бачить такого елегантного рутенця; він просто розчулився й наобіцяв золоті гори, проте, видно, засумнівався, що перед ним стоїть той самий Грималюк, про якого йому доводилося вже чути:

«Хтось говорив мені, нібито ви, пане професор, скаржилися десь серед учених, що ваші винаходи присвоїли собі німці. Ніяк у це не повірю, хоча… вигляд у вас, скажу вам, вельми імпозантний…»

«О, ваша ясновельможність, — зіронізував я, — як я жалкую, шо не маю біцепсів гладіатора. Може б, вони мені послужили замість патенту».

«І все–таки я не можу повірити, щоб німці — та щось запозичували в рутенців… Це ж нісенітниця, не правда?»

Я побоявся втратити дотацію, тому відповів ухильно:

«Люди іноді не визнають того, чого не помацали. Але ж ви вірите, що електрика протікає по дротах, хоч і не бачите цього…»

«О, це дуже цікаво! — пожвавився престолонаслідник. — Поясніть мені, ви в цьому компетентні, як у тих тоненьких дротиках робляться дірки, щоб ними міг протікати електричний струм?»

— Було б дуже смішно, якби не було дуже сумно, — сказав Франко. — Я теж чув про ваше наукове фіаско, мені це в голові не вкладається…

— Чому ж має не вкладатися? — спохмурнів Грималюк. — Вас же не допустили до викладання в університеті. Мій винахід, ваша габілітація…

— Це правда. Нам доводиться ставати на прю з рутиною й нечесністю. Продукт нашої мислі присвоює собі сильний світу цього, а от такий собі престолонаслідник дивиться на нас як на троглодитів, і знати не хоче, що цивілізацію творимо й ми. Бо не маємо змоги карбувати своїм іменем своє ж золото. Ми часто не знаємо навіть його проби. І, користаючи з нашої сплячки, непрактичності, грабіжники силою й обманом забирають наше золото у злитках, карбують з нього свою монету і заявляють, що то скарб їхній… І пішов ваш винахід у світ з німецькою тамгою.

— Мусимо вірити в непропащу силу нашого народу, — сказав Грималюк.

Адріана розстеляла перед собою на землі стебла іван–чаю, немов господиня льон для просушки, гладила їх — може, жалкувала, що таки вкоротила квітам життя, — думала про щось своє.

— Ви не хочете більше слухати? — спитав я обережно.

— Чому ні… — відказала вона, не підводячи голови. — Я хотіла б знати, кого ви маєте на увазі під образом Грималюка…

— Це збірний образ… У ті часи зароджувалась українська професура поза межами краю. Першим був Драгоманов. А потім… Згадаймо хоча б професора Німецької політехніки в Празі Івана Пулюя — видатного електротехніка, який відкрив невидимі промені ще до Рентгена; професора Празького університету біохіміка Івана Горбачевського, який прославив себе відкриттям штучного синтезу сечової кислоти; професора Краківського університету лінгвіста Івана Зілинського — всіх не перерахуєш… Проживаючи далеко від рідної землі, вони не завжди мали змогу вірно орієнтуватись у нових політичних віяннях, і тому їхнє ставлення до Івана Франка не було однозначним. Перебували вони під впливом то Куліша, то народовців, проте напередодні Першої світової війни не було жодного більш–менш прогресивного вченого, який не визнавав би Франкового авторитету. Тому я вважаю можливим і навіть закономірним візит професора Грималюка, який уособлює тогочасну позакраєву українську професуру, до Франка напередодні його ювілею — візит для своєрідного звіту про свою діяльність.

— А все–таки ви повинні б розповісти читачеві про це запозичення. Адже йдеться про слов’янський пріоритет у науці…

Я не зреагував на репліку Адріани, проте в моїй уяві склалася картина зустрічі Альберта Ейнштейна й Івана Пулюя у Празі 1912 року.

Молодий професор теоретичної фізики у Празькому університеті Ейнштейн завітав до свого старшого друга — професора електротехніки в Німецькій політехніці Пулюя, що мешкав на Сміхові. У наукових колах Ейнштейна на той час уже називали молодим генієм: він створив теорію відносності, увівши до тривимірного бачення світу четвертий вимір — час. У своєму відкритті вчений спирався на праці творців неевклідової геометрії — Лобачевського й Рімана, а в працях з молекулярної фізики — на відкриття Рентгена. Він захопив з собою вельми цікаву для нього брошуру, видану Французькою академією наук, — «Про четвертий вимір у геометрії» Миколи Гулака, в якій автор розвиває постулати Лобачевського й Рімана; вченого цікавило, хто цей слов’янський математик. Пулюй не зміг пояснити, бо ж кириломефодієвець Микола Гулак був юристом, до того ж у науці й літературі не залишив жодного сліду.

Та набагато більше цікавило Ейнштейна інше питання: скільки правди в тому, нібито невидимі катодні промені, які в світі називаються рентгенівськими, професор Пулюй відкрив ще у вісімдесятих роках минулого століття.

Високочолий, кучерявий чоловік, з виразними семітськими рисами обличчя, недбало одягнутий, не справляв особливого враження. У його карих очах дивно поєднувалася дитяча допитливість з проймаючою проникливістю — розмовляти з ним нелегко. Здається, про все, що говорить його співрозмовник, він знає набагато краще й мимоволі фіксує найменше відхилення від істини — просто так, без мети, зате непомильно. Погляд Ейнштейна спрямований начебто у зворотний бік, у себе самого; мабуть, його мозок атакують тисячі ідей, думок, гіпотез, здогадок, і він намагається їх упорядкувати.

Професор Пулюй стисло оповідав йому про себе, не вважаючи, що його життєпис може зацікавити гостя: Ейнштейн, напевно, не уявляє географії не тільки Тернопільщини