Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Крізь листя дерев з Гудзонової затоки проглядала статуя Свободи, а зовсім недалеко кричали й реготали люди, нявчали коти, билася в істериці пані Елізабет Морган з худим прищуватим обличчям і копицею рудого волосся, свистіли брандспойти в руках мовчазних людей у синіх мундирах — нічого більше я не бачив, сів за мольберт і все це намалював.

Ніхто мені не заважав, не проганяв, не звертав на мене уваги: всі, як і я, були зайняті роботою. Я закінчив, відійшов назад і з радістю уздрів, як з–під мого пензля живцем перейшов на папір людсько–котячо–поліцейський содом, і крізь нього проглядала голова суворої й доброї жінки у стрілчатій короні.

Я полегшено зітхнув, ніби знайшов дорогу згубу, відклав пензель, витер руки об штани й повернувся, щоб піти геть з чужого місця, та мені загородив дорогу високий чоловік у вимазаному фарбами халаті й сказав:

— Підемо зі мною.

Я стояв, мов укопаний по коліна в землю, страх не давав мені зрушитися з місця. «Пропав», — подумав я.

— Та ти не бійся, — сказав високий чоловік, — я ж не полісмен. — Його обличчя було поважне й привітне, він дивився на мене зчудовано, потім узяв за плече. — Я професор Грініч–вілліджського мистецького коледжу Чарлі Пейсон. Ходім зі мною.

…Дістати з теки цей малюнок і підійти до Франка. Швидше!

Франко вийняв з кишені камізельки годинник, поглянув і підвівся.

— Мені пора, — сказав коротко, кивнув хлопцям головою й подався до виходу.

Його наздогнав Яцків, узяв під руку.

— Я хотів би, пане доктор, поговорити з вами з приводу вистави «Украдене щастя». Хочемо поставити за першою редакцією, без змін.

— О–о, це цікаво… То проведіть мене.

Карманський і Пачовський подякували Косинюкові за частування і теж вийшли.

Косинюк залишився із Шпатьком у кав’ярні.

Князь мовчав. Починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого диму, що витягувався з дитинця крізь вузьку димницю в стелині, і врешті погасла.

Данило підвівся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гніву, лише тужава зібраність і готовність. Він обійшов вогнище й подався важкою ходою до галереї. Вийшов на поміст і поглянув з–під причілкового залому на світ, засланий вогким осіннім туманом, довго вдивлявся в сутінну далину, поки його зір не вловив крізь мрячну паморозь широко розлиті води Воронового потоку; князь подумав, що орда приступом не візьме замку ні нині, ні завтра, але як довго витримав осаду тустанська залога? Питної води в камінних водоймищах вистачить до зими, харчу, напевно, теж, та коли замерзнуть води, замок упаде: нерівні сили; треба мізкувати, як і куди вивести залогу з пастки. Підземний хід сягає аж за Підгороддя, але й там стоятимуть ординці.

Туман проріджувався, крізь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились підніжжями до Тухольських воріт, а праворуч, за гаттю, від Підгороддя аж до розлитого повінню Стрия засіріли плосковерхі юрти видовженим колом — стояв там, певно, цілий кирієн з двома тисячами воїнів і серед них, видать, сам Бурундай: на середній, найвищій юрті звис мокрий зелений стяг.

«Чому вбив?» Як тобі пояснити, жінко, що не я вбивав Митусу, а влада, правітцями дана мені? Я б не судив його, коли б не був князем; та призначено мені суд справляти над людьми, а коли суд був і неправий, то ж людина я, а не Бог, і тому помильності підвладний. Не я вирішую долю людей, а закон: це вища державна сила і від князя не залежна, це метальна машина, яка сама працює, і не завжди можна вгадати, де впадуть випущені з пращі камені. Ми тільки виконавці вищого закону, якому скоряється навіть князь.

Ти подивись на них — хто вони? Що це за народ, що за зборище озброєних людей, як зуміли вони від озера Кулун–Бугір, алтайських відрогів, Байкалу, Єнісею дійти переможним походом аж за Карпати, і ніщо їх не зупинило, ніщо не стримує і досі; що їх єднає, чого вони хочуть, навіщо їм весь світ, коли й своя земля не дорога, бо своєї рідної землі вони не знають? Усе в них є — зброя, сила, влада, і нічого вони не мають — ні тину, ні двору, ні посадженої деревини, навіть кладовищ нема, одна лише хіть іти далі й далі, неволити й нищити, ґвалтувати й різати, а в ім’я чого — не відають самі, бо ж не мають ні подвійних ротів, ні бездонних животів і вдовольняються малим. Яке ж прокляття жене їх сотням народів і їм самим на погибель? Та є у них суворий військовий лад, я сам бачив це, коли їхав до Батия на поклін: тумени розділені на кирієни, кирієни на сотні, сотні на десятки, кожна військова одиниця має свого нойона, кожний нижчий нойон рабськи підвладний старшому, жодному воїнові під загрозою смерті не вільно перейти з десятки в десятку, про кожен крок і вчинок доповідається від нижчого до вищого, аж до кагана, якому до всього на світі, крім своєї юрти, жінок і кумису, байдуже, — і весь цей порядок існує сам собою, навіяний всемогутнім страхом закону, існує, немов лук, якому призначено випускати стрілу.

Дивись, це ж не народ, а об’єднана страхом суміш людей, орда, якій суджено розповзатися по світу, поки не розчиниться безслідно в океані народів і простору… Але вона є. Чоботи мають халяви, штани — пояс, кожух — комір, тіло — голову, а маєтку — стільки, як кінський хвіст і власна тінь, але в своєму нестримному поході сповідують вони туманну віру в останнє море, якого ніколи не побачать, та до якого йдуть і мають у цьому свою мету, бо іншої не знають, і мають утіху від пролитої крові, бо іншої не відають