Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Залягла тиша, поети мовчки чаркувались. Яцків поглипував скрадливо на буйночубого Косинюка, їв і пив, та на його обличчі тінився винуватий вираз: може, від того, що стіл аж угинався, а бенкетують вони за чужий рахунок і ніяк не зможуть віддячитися Косинюкові, коли долари в того закінчаться, — хіба що пісними голубцями в їдальні вуйця Томаса.
Луцький квапно міняв тему розмови, він нікому не хотів віддавати свого першенства.
— Наше товариство, колего, назвало себе «Молодою музою». Це нині модно: «Молода Польща», «Молода Німеччина» і т. ін. А назву подарував нам новеліст Михайло Яцків. У його збірці новел «Казка про перстень» є прекрасна річ — «Доля молоденької музи», в якій захована символічна загадка потреби творення, вона формулюється у словах: «Якби він любив мене, то відчув би, що я тут». Не знати, а підсвідомо через свій талант відчути — де муза! Звичайно, якщо той талант є… Та вам цей секрет напевно знайомий. Артистична творчість не сміє бути ні боною, ні нянькою, ані пропагатором, бо єдиною її функцією є внутрішня потреба творця, яка в жодну розумову шухляду не вкладається.
Я визнавав за Луцьким певну рацію. Але ще тяжіли наді мною роки, прожиті в Америці, де можна на очах ситих, щасливих людей померти голодною смертю, а можна випадком і розбагатіти — і те, і се мені знайоме; наді мною тяжів заклик Адама Коцка віддати всю силу розуму й рук не чужинцям, а своїм, — то як погодитися з тим, що мистецтво не сміє бути пропагатором ідей, не повинно мати мети? Я просто не міг наразі зрозуміти, чому ці люди ховають голови в пісок, коли по тюрмах голодують в’язні, коли народові на своїй землі заборонено мати свій університет. Хто ж ви тоді — нарциси?
За столом розпочалася суперечка, та я вже її не сприймав: йшло до обіду — двері до кав’ярні все частіше відчинялися, і я зрозумів, що жду когось такого, хто міг би відповісти на ці мої сумніви. Може, Стефаник зайде, — щеміло моє серце, — і я припаду до його грудей, пригадаю йому краківську почекальню, залізну піч, зжовклу від горя жінку й хлопчину, що рисує вуглем на підлозі страдні обличчя емігрантів, — та чи заспокоїв би він мене? Гамір за столом наростав, усі говорили й ніхто нікого не слухав, а щем у моєму серці згущувався й пік, і я збагнув, що це пече мене чекання особливо несподіваного, і та несподіванка не буде Стефаником, а тим, хто прозрів майбутнє свого народу, — ось увійде він, величний, мов пророк, я переконаюся, що його не видумали, що він живе на землі, й образ його заспокоїть мої тривоги.
— А може, не треба й цього разу про Франка? — сказав недбало Шпатько, який сидів поруч зі мною. Мене образила зневага в його голосі: як він сміє, та невже Франко, творець «Мойсея», такий звичний для нього, як сірий будень?
— Я мовчу, — пирхнув Луцький. — Мені в цьому випадку треба мовчати, проте я таки скажу. Людина відчуває значно більше, ніж розуміє, ціла низка психічних явищ залишається поза межами свідомого, і їх можна змалювати тільки за допомогою художніх символів. Мистецтво не можна замикати в матеріалістичну позитивістську клітку. А Тобілевич, Мирний, Нечуй–Левицький і той же Франко — маймо нарешті мужність признатися до цього — саме це й роблять, і працюють вони вузькоутилітарно на користь недалеких днів…
— Досить, Остапе, — різко змахнув рукою Яцків, перекинувши недопиту чарку. — Пардон… Пардон! Не на користь недалеких днів, а на віки. І символів у їх творчості стільки, що й на нас вистачить. Та я хочу нагадати тобі про життя, яке стало символом титанічної праці, — це життя Франка. Його талант — прокляття для нього самого, а не для його продукції… Тільки подумай: він міг стати шанованим і багатим професором, а не став ним, бо сам для себе шукав негод, бо йому велено було навчити весь народ, а не тільки якусь його частку. Він не помер малим хлопчиком під оборогом, коли відвертав на Діл град, не зірвався з урицьких скель, не вмер у тюрмі від тифу, не впав, коли його гнали етапом, бо доля призначила йому врятувати народ від темряви, а за цей подвиг отримував тільки страждання… Залізо й камінь не витримали б стільки, скільки його дух. Міг він тисячу разів зневіритися: його ж цькують чужі й свої, а він робить один те, для чого в інших народів працюють цілі академії. Ми шукаємо символів — ось вам символ!
— Та вгамуйтеся нарешті, пане Яцків! — почувся м’який голос з кутка зали. — Що це ви всі так уперто побиваєтеся за символами, коли вони поряд: кожне слово — символ.
Усі мертво стихли: за столиком сидів Франко.
Почуття сорому за те, що Франко слухав суперечку між Луцьким і Яцковом, обпекло Косинюкові обличчя, немов поличник. Навіть не зважився підвести голову, щоб глянути на поета, якого хотів побачити і сприйняти, щоб утвердитися; проте цікавість таки перемогла — він зирнув спідлоба в той бік, звідки почувся м’який, зовсім молодий голос, і вчепився поглядом у кремезну постать старшого чоловіка, що сидів у сутінному кутку зали й тримав у руках розгорнуту газету, із–за газети визирало високе чоло й кущуваті брови. Чоловік опустив газету на стіл, повернув голову до спантеличених поетів, і тоді Косинюк упізнав Франка. Він замилувався його звичайністю: верхню губу обтягали руді пишні вуса, і через те його обличчя могло здаватися понурим, якби не очі — сині, проникливі й ледь іронічні; на блідуватому обличчі темніли веснянки, золоте хвилясте волосся стовбурчилося шапкою над чолом. Мені було втішно, святково й дивно, що бачу його, проте зразу прочув між мною і ним дистанцію,
