Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
— Перестань, Йосипе! — шикнув Яцків. — Ти як хочеш людей розсмішити, то готовий рідній мамі в очі плюнути… То що будемо робити, панове? Нас багато, маємо гостя, а грошей, як звичайно, нема. Може, підемо на «окоцімське» до вуйця Томаса на Баторого або ж до найдешевшої кав’ярні Юза?
Косинюк підійшов до Малгосі й замовив багатий стіл.
Товариство було вражене: гість розплачувався зеленими банкнотами, були це справжні долари, і мав він їх цілу пачку. Луцький з Пачовським перезирнулися, в їх поглядах тінню майнуло недовір’я; Яцків заспокійливо кивнув рукою, проте знизав плечима — мовляв, яка мана погнала його з багатої Америки в жебрацьку Галілею; тільки Шпатько, побачивши долари, пройнявся безмежною повагою до американського маляра. Він увихався біля нього, панібратськи підморгував, заглядав приязно в очі, підбадьорював поглядом, що мало означати: зі мною не пропадеш, допомагав пані Малгосі накривати стіл, ставив, що смачніше, перед гостем, і врешті сам усівся поруч. Косинюк радо приймав Шпатькову запопадливість: він почувався чужим серед нового товариства, і такий зв’язковий був йому потрібний, а може, це давалися взнаки заокеанські митарства, під час яких доводилося хапатись за будь–яку послужну можливість у надії вирватися зі скрути, ризикуючи при тому потрапити в руки шарлатану.
Остап Луцький підняв келих. Він усе ще вважався ідейним натхненником львівських модерністів, хоч після того, як засумнівався в геніальності Франка, ласкаво залишивши йому титул взірцевого продуцента, авторитет його катастрофічно похитнувся, бо в кожного, хто був посвячений в цей літературний конфлікт, при зустрічі з Луцьким неодмінно спливали в пам’яті слова Франкової відповіді авторові пасквілю: «Я б мужів з вас повиводив, навіть з мавп таких, як ти», — і молодомузівський проводир, який навчався у Празі і Кракові й особисто був знайомий з Пшибишевським, теж мусив весь час пам’ятати, які асоціації він будить у товаришів; прутик Франкової насмішки з часом почав батожити, став гарапником, канчуком, карбачем — врешті Луцький не витримає цих безконечних шпіцрутенів і виїде зі Львова. Та поки що він тримав фасон, тільки полохливо поглядав на вхідні двері кав’ярні, знаючи, що о другій годині, по–кантівськи точно, заходить Франко. Та було ще загодя.
Луцький промовив:
— Що я хотів би сказати, панове–товариші… Одно слово, нема злого, щоб на добре не вийшло. Ми з Василем подивилися роботи нашого шановного гостя–колеги, і я подумав: скільки марно пролито сліз нашими письменниками над долею емігрантів — Стефаник, Конопніцька, Сенкевич, Короленко, та й Франко теж… А що маємо в результаті? Я не заперечую — зрештою, про це знає краще пан Косинюк, — лились, лились ті чорні сльози емігрантів… Проте, як бачите, найпростішим нашим людям довелося зіткнутися з високою культурою Америки й повернутися в рідний край з певним цензом. А як потрібен, як необхідний злет духа українського народу на рівень, я сказав би, світових партитур! Відлітають наші селяни, мов журавлі, за океан…
— А на їх місце польська шляхта переселяє мазурів, — перебив Луцького Пачовський.
…Я слухав, опустивши голову. Луцький мав рацію: хіба в Трійці зміг би я здобути мистецьку освіту? Та мене там свої люди зацькували б собаками, мов зайця; у своїй простодушності — я ж був інший, незрозумілий, а тому й небезпечний для усталених віками сільських традицій — мене просто позбулися б, звісно ж: над ріллею не горбиться, забавляється мальовидлами — а що, коли всі перестануть орати, сіяти, жати і пити в корчмі?.. Мене таки врятувала еміграція…
Але як забути той моторошний стан самотньої й німої людини у джунглях неосяжного міста, де всяк зайнятий собою й до іншого байдужий тільки тому, що Морган перераховує в банк свій двохсотий мільйон, а робітник, щоб завтра не здохнути на вулиці, мусить розпочинати збивати йому двісті перший…
Хвалити Бога, я таки ходив до заболотівської школи й навчився читати латинкою. Це мені допомогло в Америці: я відчитував рекламні написи і зіставляв з малюнками — так поволі навчився англійської мови настільки, що міг порозумітися з людьми. Ми приїхали влітку, тож спати можна було у сквері, в парку чи просто на тротуарі, накрившись пакувальним папером або вийнятими із смітника газетами, а в дощ ішов до десятицентової нічліжки; спочатку були в мене гроші, і я міг купувати картоплю, яку пекли в жаровнях на вулицях, мав за що взяти дешевої ковбаси для котів, попастися ввечері недоїдками на ринку, похлебтати супу за п’ять центів.
Та гроші втікали з рук, мов пісок крізь пальці, і страх перед голодною смертю погнав мене шукати праці. Робочих рук Нью–Йорк, здавалося, потребував, як пустеля води: всюди будувалися будинки, доки, фабрики, на вулицях били камінь для бруківки, в Централ–парку прибиральники наколювали на палички з цвяхами недопалки й усіляке сміття, на тротуарах сиділи із щітками чистильники взуття, на перехрестях, де зупинялися автомобілі, стояли молоді негри із шматами в руках, вони бігли юрмою до машин і навперебій, без дозволу власників, витирали з них пил, — я всюди пробував знайти працю й звідусіль мене проганяли, справляючи на біржу, де безробітні вистоювали в черзі тижнями й місяцями, щоб за п’ять доларів записатися на роботу…
— А чи не завелика то ціна, пане Луцький, — сотні занапащених життів за мене одного? — спитав украдливо Косинюк. — Навіть якщо б я був геніальним малярем?
— Евентуально, пане Іване, може, й так… — у Луцького враз пропав ораторський хист. — Бо, як казав Тарас, — «не нам на прю з тобою стати…» Але ж ви є… і ми вам допоможемо, як лише зуміємо.
— О, так! — вигукнув Шпатько. — Та ми, пане Іване, вивісимо ваші твори
