Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

скажені кати!» На розі Академічної їх оточила поліція. Саме тоді з бібліотеки вийшов тендітний студент філософії Петро Карманський, автор поетичної книжечки «Ой люлі, смутку», перечулений лірик. Він боязко обійшов заарештованих товаришів і раптом почув: «Карманський, якщо ти порядна людина, то твоє місце серед нас!» Поет, який був зайнятий лише своїм особистим смутком — це теж потрібне, хтось повинен оспівувати стан людини в певних умовах, — приглянувся крізь окуляри, впізнав того, хто звернувся до нього — був це Адам Коцко, організатор віча. Не довго вагаючись, Карманський просунувся крізь кільце поліції, став серед заарештованих. Просидів місяць, витримав голодовку, недавно вийшов із тюрми… А тепер не хоче, щоб йому нагадували про той вчинок, бо ж, видно, не мав духовної потреби сповнювати його, не був готовим до нього й піддався тільки хвилевому настроєві або соромові. Я далекий від протестантства, мій протест — малюнок, більше я нічого не вмію робити, але коли б ступав на дорогу відвертої боротьби, то — як Січинський, як Коцко, як Франко.

Я й нині так думаю? Ні, сьогодні я вже не думаю, а лише споглядаю марність свого життя. Чому так сталося?

А тоді… Тоді мої думки перекроїв різкий скрип дверей, до кав’ярні увійшов розмашистим кроком довгоносий чоловік, лисий і чорноокий. Він поправив на плечах лискучий чорний сурдут, обтягнув поли й маєстатичним жестом зняв з голови мельоника.

— Знімаю капелюх тільки в церкві і в кнайпі! Прошу це належно оцінити, пані Малгосю, й подати на стіл, де сидить Карманський, дві кави. Маестро Яцків, сер! — кивнув він мені головою, немов давньому знайомому.

Яцків присів біля Карманського, пильно приглянувся до нього, хмиркнув, лукаво підморгнув, але Карманський був незворушно сумний, і Яцків, пристосовуючись до настрою товариша, замугикав сумної:

І може, ти крізь сон почуєш Мої тужливії пісні, І може, нишком забануєш Бодай у сні, невиннім сні. До тебе шлю свій скорбний спів…

Перестав наспівувати, спитав:

— Не пригадуєш, Петре, чиї це слова?

— Карманського, — знехотя відказав автор.

— А я весь час думаю, звідки їх знаю… Петре, якби ти потрусив кишеню, ми б випили — знаєш за що? Щоб ніколи не відходити від принципів модернізму. Тебе дивує, чому я з цього почав розмову? А тому, що давно тебе не бачив, Петре, аж два дні, то хочу наговоритися. Та й справді я тепер водно про це думаю: прийшла нова релігія в літературу і треба визнати якусь одну. Ми випили б за те, щоб не бути слугами двох панів: або Франко, або Пшибишевський!

— Я не визнаю жодного пана, а тому не п’ю, — понуро відказав Карманський. — Я не реаліст і не символіст, я — романтик… А взагалі, не треба блюзнірити, Міську.

— Зовсім не блюзнірю… Наш журнал «Світ», редагований шановним Бирчаком, повинен дбати про завтрашній день поезії, а нинішній ми залишимо комусь іншому — хоча б Франкові. Я придбав собі книгу «Чорна магія», а також Коран, читаю й переконуюся, що тільки підсвідоме, містичне може стати основою нової штуки. Мій батько, старий побережник із села Лесівки на Станіславщині, мовив, що Бог живе не тільки в церкві, а й у лісі. Отже, відучора й назавжди прощаюся з реалізмом, моя церква — ліс, незбагненний, незнаний, сліпий… Я серйозно. І йду до цих переконань не відучора, ти знаєш мою новелу «Білі вівці», там усі сліпі: отара і пастухи.

— У Метерлінка є п’єса «Сліпі»…

— А я йду далі… Ми всі стали супроти соціальної заангажованості Франка, хоч, правду кажучи, всі вкупі йому одному дорівнятись не можемо… А він — ти ще, мабуть, не читав — у «Віснику» так жорстоко насміявся з нас, та кропива–жеруха! І знаєш, подав редакторові дуже вигідну для поетів ідею: оскільки всі вірші, вміщені в останньому номері «Світу», мають однаковий зміст і з однаковим розумінням можна їх читати згори вниз і знизу вгору — платити авторам подвійні гонорари.

Яцків голосно засміявся. Він мені відразу сподобався, хоч я не міг збагнути, що в нього напускне: салонна манірність чи мужицька тверезість.

— Сміх сміхом, Петре, а в літературі настає нова ера, якої не хоче розуміти сам Франко. Старші письменники ставили собі за мету змальовувати економічні та громадські порядки, а для молодих головна річ — людська душа. Ми повинні освітлювати довколишнє середовище через внутрішній світ героя…

— Міську, май совість, це ж слова Франка, — зауважив Карманський.

— А бачиш — і він з нами!.. Ми стоїмо на межі між минулим і майбутнім, немов орел між пустелею і морем, ми повинні наш родовід брати в храмі Краси, а дітей хрестити сльозами нашого народу! — Мова Яцкова ставала щораз патетичнішою, я дослухався, чи не чутно в ній фальшу, позерства — і не міг зрозуміти; мабуть, Яцків закидав гачок, щоб вивідати думку товариша, та Карманський розмови не підтримував, і Яцків наговорив зовсім про інше, примружуючи химородні очі: — Якби ти знав, Петре, що за божественний напій «Чорна Індія»! Ти ще не пробував, а я вже маю рецепт, незабаром принесу. Який то цімес: смак полину й смоли! Хоч як на мене, то найсмачніша звичайна горілка, коли її закушувати огірком або бурячками з хріном… Пані Малгосю, у вас нема цвіклів з хріном? Є? Ви ж наша альма матер! Подайте мерщій, бо у мене ось, як у того Карася… щось таке в мене є… — він вийняв з кишені сурдута плоску плящину, — і називається вона аква віте. А ти й не сподівався, Петре!

Кельнерка принесла бурячки з хріном і чарки, Яцків наливав.

— То хто вона цього разу? — спитав притишено й зовсім