Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
— Ванда Патковська…
— О, видно, вже маєш гріх за душею, бо–сь почервонів.
— Краще мати за душею гріх, ніж нічого, — Карманський посміхнувся, проте усмішка не пасувала до його сьогоднішньої ролі, він це втямив і квапно погасив її. — Не було гріха, — сказав сумно. — Вчора бачив її тут з Карлом Адвентовичем, зблизька. То незвичайна жінка — симбіоз печалі й легковажності. Я недавно бачив їх обох у виставі «Життя людини» Андрєєва, ставив Павліковський в Новому театрі. Яка чуттєвість, глибина… А тут уздрів натуральну, без гриму…
— Напийся, Петре, і напиши вірша — це єдиний для тебе вихід зі становища. Ти ж знаєш Адвентовича; то такий хлопака, що коли вже впіймав пташку — не випустить. Але ж вона старша за тебе.
— Яке це має значення, — опустив голову Карманський.
— Я її добре знаю, — замислився Яцків. — Ех, якби вона захотіла зіграти зі мною Анну в «Украденому щасті» Франка: ми готуємо спектакль у театрі львівського «Сокола». Я граю Задорожного. А може, ти допоможеш?
— Ніколи в світі!.. Міську, якби ти перейшов мені дорогу… я… я б убив…
— А най тебе двері стиснуть! Ну, будь здоров.
Яцків підніс чарку, та біля уст затримав: наші погляди зустрілися. Він підморгнув мені, покликав:
— Сер! То ваш циліндр на вішаку? Певне, ваш, бо дотепер я його тут не бачив. Коли бажаєте, ходіть до нас і відрекомендуйтеся. Ви, часом, не з Америки? — спитав, коли я підійшов до їхнього столика.
— З Америки. Іван Косинюк, мистець.
— Ти чуєш, Петре? — Яцків здивовано видивився на Карманського. — Відколи я почав читати «Чорну магію», геть чисто все знаю. І що тут робите?
— Повернувся в рідний край…
— Хто вас на таке дурне намовив? — Яцків відставив чарку.
— То довга історія. Зустрівся в Нью–Йорку з Адамом Коцком, і він переконав мене…
— Ох, той Адась, Адась… Гасає по всьому світу, як посолений. Повна голова революції… Мистець, кажете. То приставайте до нашого товариства.. Серед нас був колись Михайло Паращук, он його робота, — Яцків кивнув у бік вікна на пам’ятник Міцкевичу. — Знаєте… Вчився у Кракові, Відні. Зробив у Львові знаменитий фонтан з німфами — подивіться, варто — поряд з бібліотекою Оссолінських. Виконав бюсти Франка, Лисенка, Людкевича, зліпив і мене. Та раптом забажалося йому політики — в 1905 році. Належав, видно, до таємної організації, мав завдання: у Старому місті Варшави кинув бомбу в повіз російського губернатора Скалона… То якесь диво, що втік. Тепер у Парижі, вчиться у самого Родена… Ну, а ми… Це поет Петро Карманський, оспівує сум і смерть. Дуже сумний поет. Особливо — коли закохається. Тоді незле пише. А що закохується дуже часто, то вважаймо — поет несогірший. Вчився у ватіканському «Колледжіо Рутено» на єзуїта, але не витримав дисципліни й повернувся додому. Залишився в душі італійцем: у його віршах замість верб — кипариси, замість Дністра — Тібр. Сам безтурботний, мов трубадур, а вірші пише такі сумні, ніби Данте ходив по пеклу не з Віргілієм, а з ним… Та досить про нього. Я — канцелярист львівського асекураційно–кредитного товариства «Дністер», доморощений артист, а ще й прозаїк: уночі мене мучать привиди, а новели пишу в екстазі.
— Не вірте йому, — зникла напускна журба з обличчя Карманського. — Стефаник більше мучиться від реалізму, ніж Яцків від містики.
— Може бути, — погодився Яцків. — А в якому жанрі ви працюєте, Іване?
— Маляр… Ось кілька моїх робіт, — я витягнув з теки мініатюри. — Мені Адам нарадив познайомитися з вами. Я за тим і прийшов сюди.
Яцків з Карманським з цікавістю оглядали мої роботи, прицмокували, похитували головами, переглядалися, і я помітив скруху на їх обличчях.
— Бачите, — підвів голову Карманський, — ваші речі особливі, їх не всі зрозуміють. Навіть для нас вони несподівані. А практичні галичани, які взагалі вважають митців неробами й жебраками, їх не куплять, — Карманський запалив цигарку, глибоко затягнувся. — З бідою прийняли вони в музиці Людкевича, а в малярстві Труша, та й то кожен третій вважає своїм правом влазити обом у душі заболоченими ходаками. А письменників зовсім не визнають. Найголоснішим патріотам досить мати кілька фраз Шевченка для реклами своєї культури на святкових імпрезах, кілька парадоксів на адресу Франка; Лесі Українки й Стефаника не знають і знати не хочуть, а до нас, молодих, звертаються лише тоді, коли хочуть вписатися дівчині в альбом. Тож звикайте…
— Нам, як казав Гонкур, — додав Яцків, — мало написати книжку, нам треба стати ще й лакеєм свого успіху — продати її. Остап Луцький, наприклад, так уже вміє рекламувати свій крам, що якби йому дали прочитати анонс з «Діла», то слухачі плакали б із зворушення, — а книжок його не купують.
Тривога вкралася в мою душу: я передчував тоді свою біду… Хотів ще розпитати про можливість виставок, та до кав’ярні увійшло троє. Були це, як потім я дізнався, Остап Луцький — елегантний, з метеликом під шиєю, Василь Пачовський — поважний, зосереджений, і Йосип Шпатько — довгов’язий, галасливий, у картатій зачовганій блузі.
— Як тільки я закінчив свій виступ у залі «Яд Харузіму» — ти ж знаєш, як публіка мені плеще, — смикав Шпатько Пачовського за рукав, продовжуючи почату, певне, ще на вулиці розмову, — чіпляється до мене розпорядник єврейського клубу Йоахім Шварц — ти його знаєш — і завважує мені, що я нетактовний; я йому відповідаю, що не вважаю себе ідеальним, хоча за ідеали й борюся; йому ж, бач, цього мало, він називає мене при людях за мої антисемітські гуморески юдофобом; я — ти ж мене знаєш — людина спокійна, але навіть найлагідніший пес у найдобрішого господаря
