Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

вас говорять, що ви письменник нерівний. Що правда, то правда, але я таким критикам відповідаю: рівним буває тільки патик. Ви ж виросли на ґрунті світової культури, де все є — і реалізм, і романтизм, і символізм. Тому й цікавий ваш почерк, що ви шукаєте. Хоч думається мені не раз: тягнете містицизм до своїх новел, мов кота до мисочки з конфітурами, тицяєте його мордочкою, а кіт їсти не хоче, бо то не його страва. Ви з колиски реаліст, вам імпонує не Пшибишевський, а Стефаник… Принаймні я так думаю. У вашій новелі «Погонич і коняка» ота шкапа, яку мужик виманює на гору віхтем сіна й плаче з тим віхтем у жмені над здохлою худобиною, — просто не маю слів…

— А є ще у нього, — нахилився над Франком Шпатько, дотикаючись нечесаною бородою до його плеча, — новела «Осіння неділя в касарні», в якій капрал примушує жовнірів плювати один одному в лице.

— Гарна новела, — відказав Франко, знову не дивлячись на Шпатька — він явно ним погорджував, і це мене почало дратувати: невже лише Франко має право ставити остаточні оцінки всім і вся? — Я деколи читаю й ваші гуморески, в одній мені вельми сподобався такий образ: «Зуб часу діткнув його своїм пальцем»…

Пачовський пирснув у кулак, ображений Шпатько відійшов від Франкового столика, сів біля мене, вихилив чарку горілки, довго сопів, потім пробурмотів:

— Щоб когось принизити, не конче треба ганьбити — досить у його присутності вихваляти іншого… — він стукнув кулаком по столі. — Та що це за така неволя — той Франко!

Мені стало маркітно на душі. Я так чекав зустрічі з Франком — добрим, розумним, віщим, а почув наразі тільки виляски його батога, до котрих тут уже, видно, звикли. Я не хотів з ним радитися, бо наперед знав, що порада буде однозначна, що для всіх і для мене існують у нього єдині правила; я відчув нехіть до Франка, страх перед його авторитарністю; в мені прокльовувався протест проти нього, я притлумлював це почуття, бо розумів, що в моїй душі зроджується щось близьке до святотатства, та ворожість до диктатора ставала дедалі дужчою, я мимоволі обирав позицію Датана або Авірона і вже знав, що не я, а хтось інший стане майбутнім Єгошуа, який перейме Мойсеєву зброю, — може, котрийсь із цих моїх нових знайомих або хтось такий, кого я не знаю, але це буду не я, бо не вмію, не хочу ставати невільником одержимця; я глипнув на розчавленого Шпатька, і мені його стало шкода, я згадав свого доброго й ласкавого рятівника в Нью–Йорку, за яким пішов без слова, а за Франком не піду ніколи.

…Е, та я мав уже пристойний вигляд — одяг і рум’яні щоки! Мені давали один вільний день у тижні — за зиму обійшов увесь Нью–Йорк. Давно забув про свою пристрасть малювати, лише деколи озивався в серці жаль за тою радістю, яку знав тільки я, немов за втраченим дорогим подарунком. Я грав на скрипці — мене навчили читати ноти, — висотував смичком негритянські тужливі мелодії, витинав жваво, ніби народився в Гарлемі, але ні чорний Гарлем, ні розбійницький Бронкс більше мене не цікавили, я вже не помічав ні жебраків, ні сміттярів, ні жаровень на вулицях, в мене замовляли музику клієнти казино й потроху платили; я відвідав морганівський «Метрополітен–музей», пізнав смак монтраше на Даунтауні, заходив до склепів у Китайському кварталі, щоб подивитися на гумові гримучі жаби, на голих дівиць — теж із гуми, а в магазині зброї помилуватися шестизарядним кольтом — купуй, якщо маєш гроші! Коли ж настала весна, я втікав із скреготливого міста в Централ–парк — у сутінки тихих алей, під росу водограїв.

Біля фонтану Бесезда висиджував годинами. Тоді згадувалася мені Трійця в міражній зелені Петрилівського лісу й надпрутських лугів. Мріяв: може, колись зароблю грошей на дорогу й повернуся. Та це були тільки мрії, я знав, що ніколи тих грошей не буду мати, потерпав від страху, що колись, як знайдеться кращий скрипаль, таки виженуть мене з казино, а в мене за душею ні гроша; мене лякав привид нью–йоркського дна, з якого виліз, і тепер, щоб не бачити його, я навіть не схиляв голови.

Якось, сидячи отак біля водограю, я побачив на стовбурі розлогого платана прибитий цвяшками папір, на якому було щось виписано тушшю. Ті оголошення про купівлю, пропажі, знахідки, продаж висіли на всіх перехрестях, я ними не цікавився, бо для всього того потребувались гроші, яких я не мав; та літери на твердому білому папері були великі й гарно виведені — я підійшов, прочитав, і в грудях зупинилося серце.

«Я загубила ангорського кота на прозвище Мак–Кінлі, це моя найулюбленіша кішка, зверху сіра, а на білих грудях чорна латочка. Хто знайде, нехай принесе на Грініч–віллідж до будинку Моргана. Винагорода — 500 доларів. Елізабет Морган».

Я здурів. Кожної вільної хвилини блукав по Централ–парку, їздив підземкою на околиці, нипав по всьому місту, поки не знайшов–таки ангорську кішку з подібними прикметами, а тоді помчав на Грініч–віллідж. Що там діялося! У сквері навпроти будинку мільйонера стояли сотні людей — старих і малих, чорних і білих, обдертюхів і денді — й усі з ангорськими кішками в руках; коти нявчали, дряпалися, кусалися, стара пані Елізабет ходила поміж людьми, оглядала тваринок, та, видно, не знаходила своєї, як вчора й позавчора, бо, втративши терпець, закричала в істериці: «Поліція, поліція!» Вмить обступили сквер полісмени в синіх мундирах із брадспойтами й помпами, вони спрямували в людсько–котячий натовп струмені холодної води, люди почали розбігатися, розбігалися й коти, вони дряпалися на дерева й дико верещали; я випустив свого на волю й прожогом пробіг аж два квартали, а коли зупинився, побачив довкруж себе молодих людей за мольбертами, які малювали з натури. Переді мною стояв вільний мольберт з приколеним чистим папером, поруч на стільці лежала палітра з фарбами й пензлем: хтось відійшов, залишивши на хвилину своє місце праці.

І враз у мене збудилося бажання, по довгому часі прийшло воно — таке солодке й тривожне, затьмарило весь світ, залишивши для мене лише