Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

від сходу, напевно, світлий і втішений; я захотів побачити той другий бік обличчя й долонею повернув її голову до себе. Половецькі скісні очі жінки стали великими, наче вона здивувалася з моєї сміливості, проте мимовільно наблизилась до мене й, легка мов павутинка, увійшла в мої простягнуті руки, коли ж я доторкнувся губами вибіленої переддосвітком її щоки, здригнулася й прошепотіла:

— Ви запізнилися, маестро… Нині Купала, русалії уже минули.

І тихо вислизнула з–поміж моїх рук.

Одну лиш мить нам було затишно й добре, а коли почала вкрадатися ніяковість, Адріана заговорила, щоб вивільнити нас обох із стану незручності:

— Скільки сюжетів накидали ми з вами цієї ночі!.. Як ви собі з ними дасте раду?

— Це ж чорновик, — відказав я. — До справжнього роману з часів Івана Франка ще дуже далеко. Та й не під силу це одному авторові.

— А скажіть, тільки не гнівайтесь, — Адріана сторожко глянула на мене, — ви ніколи не відчуваєте ніяковості, коли пишете про більших за себе людей? Невідповідності?..

— Завжди відчуваю… Це тяжке і прикре відчуття. Думаю не раз: якщо мені належиться певне визнання, то не за всю працю — вона для мене необхідна, як кожному своя робота, — а лише за подолання того бар’єра невідповідності, коли автор з надмірним зусиллям мозку переступає самого себе, стає хоча б на мить дужчим від своїх звичайних можливостей. Цей стрибок вартий віддяки…

Йдучи, Адріана раз у раз нахилялася, немов ховаючи від мене своє обличчя, — зривала високі стебла червоного іван–чаю, в неї на руці уже був цілий оберемок святойванського зілля; у мене майнула думка, що це для виправдання перед товаришами — ви бозна–що собі уявляєте, а ми зривали квіти, — ба ні, робила вона це бездумно, нервово; я зупинив її: нехай ростуть, навіщо вкорочувати їм життя, у тому є якась доцільність, що ці квіти ростуть на зрубах.

— Справді, — отямилась вона, — я стала чомусь неврівноваженою, це мине…

Адріана помовчала, та враз несподівано задиристо, ніби тоном своєї мови хотіла притлумити в собі затаєне хвилювання, заговорила:

— Все це вигадка — той ваш бар’єр. Нікого ви не переступаєте, ніякого стрибка не робите. Просто берете за об’єкт свого дослідження людей, які не можуть вам опонувати, ставите їх у вигадану ситуацію, експериментуєте і глаголите через них свою концепцію. А де контроль, де? Хто той суддя, якого ви повинні боятися?

— Ви… Ви! Аякже. Автор, який прагне успіху, мусить вважати читача не тільки рівним, а й мудрішим за себе.

— Гаразд… Ось два пеньки, сядьмо, — Адріана попросила в мене цигарку, запалила. — Отже, перед вами суддя, ви тільки–но возвели мене в цей ранг. А ви підсудний… Як суддя, я вимагаю правди і тільки правди. Хай і видуманої вами. Ви поставили альтернативу: володар і співець, Данило і Митуса. По–вашому, кожен з них має свою рацію. Чому ж ви не розв’язуєте дилеми, а тільки ставите і, мов Пилат, умиваєте руки? Мовляв, дорогі читачі, вибирайте собі, що кому більше підходить. На якій позиції стоїте ви? Відкрийтеся!

Я був заскочений її звинуваченням, та вона згадала Пилата. І я, замість образитися, вхопився за образ намісника Іудеї, мов за рятівну дошку.

— Ха… Пилат був хитрий чоловік. Як він сказав іудейським первосвященикам, які привели до нього Ісуса?.. Приблизно так: «Візьміть його й робіть з ним що хочете» — тобто, дійте згідно зі своєю совістю: милуйте або розпинайте… Чому я маю вам накидати своє рішення, коли у вас є власний розум? Я таки не маю права диктувати вам своїх уподобань, бо вони можуть бути помилкові. Самі вирішуйте і тим покажете, хто ви. Література виховує не приписами, а спонукуваннями до думання.

— В такому разі я маю право стати на боці не Франка, а Косинюка й Шпатька.

— На бік Шпатька ніхто не стане: є ж у людства випробувані й устояні канони моралі й порядності… А Франко — не релігія, яку треба без сумнівів сповідувати. Просто він, як ніхто інший, умів відчувати потреби своєї епохи. На бік Косинюка можна й стати — щоб зрозуміти його. До речі, я Косинюка домислюю: був якийсь час серед молодомузівців один художник–реемігрант — складна і трагічна постать. Відомостей про нього мало, я хочу змалювати його на підставі дотичних матеріалів.

— І згущуєте фарби… Я трохи начитана в американській літературі, тож думаю собі: якби все там було аж так чорно, то звідки взялись би Фолкнер, Хемінгуей, Фіцджеральд, Відал…

— Дівчино, — розсердився я, — не вдавайтеся до демагогії. Я ж згадав і професора Грініч–вілліджського коледжу… І нічого не висмоктую з пальця. У Сполучених Штатах мені довелося прожити три місяці, і я побачив там багато такого, чого й повчитись варто. Та наведу вам одну лише деталь для прикладу. Записи пісень Джона Леннона ви напевно прокручуєте й досі на магнітофоні. То його буквально на моїх очах, серед білого дня якийсь бандит убив двома пострілами з револьвера в спину, коли Леннон заходив у браму свого під’їзду. А вбивцю виправдали: шизофренік… Я не згущую фарб, Адріано.

— Вибачте… Про Шпатька то я так — для зачіпки. Не треба, звісно, за нікчемами визнавати рації… Я до іншого вела. Ми, молоді, вимагаємо від письменників кришталевої чесності. Ми обурюємося, коли автори, зводячи порахунки із своєю совістю, обмежуються загальновідомими істинами, які проповідувати легко, і, не маючи елементарної мужності, замовчують гірку правду… Ви ще щось розкажете про Яцкова? Дуже цікава особистість…

— Неодмінно розкажу. Я добре знав його: він давав мені рекомендацію до Спілки письменників.

— Який ви давній…

Я щиро розсміявся.

— А так… Мої русалії уже минули.

Я глянув на Адріану й знову побачив на її обличчі сум.