Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

чи твердим каменем викладав стіни, чи в’язкий розчин замішував? Я будував, спинаючись уверх по риштованню, падав і ліз далі, мене стручували заздрісні сусіди, я не раз падав з висот коміть головою, ранив себе, а потім довго ті рани зализував, як і весь мій народ… Не в одному місці стіна тонка й крихка: не завжди я мав силу виносити найміцніший камінь, і ніхто мені його не подавав, не мав я челядників…

А все ж, а все ж… Я й справді видумував для себе найскладніші життєві комбінації, ніби все життя випробовував свої сили, безупинно шукав істини за допомогою слова й за час шукання вибудував високу піраміду із своїх творів, використовуючи для неї матеріал, який потрапляв під руки: граніт, пісковик, малахіт, і не всюди встигав зашпакльовувати шпари, і через незмірну втому, що, мов короїд, точила мені нерви, м’язи й мозок, не мав можливості втішатися славою, — та все ж за сорок літ я виніс на вершину тієї піраміди поему «Мойсей», якою проголосив фізичну й моральну здатність народу стати до боротьби, ствердивши його зрілу готовність прийняти наказ вождя… Сорок літ, мов коваль, я клепав його серце й сумління…»

Тиша в кабінеті Франка гусла й важчала. Старий мудрець забув про гостей, занурився в собі, мізкуючи: а чи має право стати на звіт перед усім народом як його вчитель?

Грималюк і Стефаник хотіли сказати Франкові врешті, чого прийшли до нього, та жоден не смів потривожити його задуму.

VII

Було це — пам’ятаю, як нині, — під кінець серпня 1960 року… А втім, Адріано, нехай цей епізод постане перед вами в художньому малюнку. Добре?

Старий письменник Михайло Яцків прокинувся раніше, ніж звичайно: крізь сон йому почулося, начебто на письмовому бюрку, обгородженому з двох боків фігурними бар’єрчиками, а з фронтального — подовгуватою шафкою з шухлядами, скотилася з чорнильниці улюблена ручка, якою він учора ввечері написав одному молодому прозаїкові рекомендацію до Спілки письменників і вивів свій закарлючений підпис. Таки підписався, хоч вагався довго: протягом сорока років — відтоді, як заслав до друку колабораціоністську газету «Рідний край», схваливши тим самим окупацію Галичини буржуазною Польщею, за що його було обізвано хрунем, — Яцків не підписувався під жодним офіційним документом.

Письменникові було оголошено бойкот, який став пострахом для всіх, кого манила співпраця з окупантом, але — диво: бойкот тривав десятки років, навіть тоді, коли деякі осудники самі пішли на угоду із санаційним режимом, він існував як формула відступництва, прецедент, і не один мав можливість ініціативою Яцкова виправдати себе — мовляв, я не перший.

Тяжка то була покара для видатного письменника, новели якого перекладали в Європі і в Японії; Яцків майже перестав писати, ні з ким не спілкувався, і лише своїй вірній подрузі — молодшій на тридцять років письменниці Ірині Вільде, яка від нього не відреклася («бо то треба мати честь і совість, назвіть мені кращого письменника, ніж Яцків»), говорив інколи: «Кожен з нас потрапляє під колесо хоч раз у житті, вся річ у тому, щоб підвестись, ніби нічого не трапилося».

Довго підводився, а вчора… Вчора відчув свою потрібність.

Перед вечором до його квартири на вулиці Мечникова, неподалік Личаківського цвинтаря, зайшов чорновусий хлопець. Господар впустив гостя охоче: до нього часто навідувалися молоді літератори, котрим кортіло подивитися на Яцкова як на живу історію літературного процесу початку нашого століття. Він жартома запитував кожного, чи той не захопив з собою «бенькартика», маючи на увазі плящину горілки, і, всідаючись у вольтерівське крісло, розповідав про своє життя. Слухати його було вельми цікаво, незважаючи навіть на те, що кожна розповідь зводилася врешті до одного: в Японії мене знають більше, ніж на Україні, я самотній, жінка в лікарні, а моя сестра — кута відьма. Деколи, якщо його запрошували, йшов з молодими на каву, але швидко втомлювався й намагався непомітно залишити компанію.

Початківець стояв посеред кімнати, розчервонілий і знічений: він не уявляв, що Яцків аж такий старий і турбувати його не випадало, та відступати вже було нікуди; хтось не без зловтіхи нарадив йому звернутися до старого за рекомендацією, наперед знаючи, що Яцків її не дасть.

Михайло Юрійович підійшов до хлопця, оглянув його маленькими чорними очицями, обвисле воло похитувалося, в складках одутлуватого обличчя ховалась добродушна усмішка. Помітивши стурбованість та безпорадність в очах хлопця, зрозумів, що цей гість прийшов не за тим, щоб поповнити свою колекцію враженням від знайомства із знаменитістю, що йому потрібна порада. Від цього спостереження старий аж розгубився, в нього давно ніхто не просив допомоги, і об серце вдарилася запізніла радість: він ще потрібен!

— Що трапилося, синку? — запитав.

Початківець вийняв із внутрішньої кишені піджака тоненьку книжечку в голубій оправі й боязко подав її Яцкову, насилу видобувши з себе два слова:

— Це моя.

— Ого–го! — вигукнув радісно Яцків, і його тонкий довгий ніс, що нависав над верхньою губою, заворушився, мов п’явка. — Нова когорта! Знаменито!.. Ти хочеш мені її подарувати?

— Та так… — мусив підтвердити прозаїк, хоч і не збирався нікому дарувати свою книжку: був це сигнальний примірник — автор навіть мамі не встиг його показати.

— То підпиши, я завжди з молодими тримав штаму.

Молодому прозаїкові довелося поставити на книжці автограф, він зробив це стоячи, подав книжечку письменникові, той подякував і вклонився, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

Та відвідувач не відкланювався, Яцків позирав на нього спідлоба.

— Я прошу вашої підтримки, — пробубонів нарешті молодий прозаїк.

— А що, хтось стає тобі на перешкоді? О, я їх знаю, вони такі! — вигукнув з обуренням Михайло Юрійович. — Ну, то скажи тим, що старий Яцків стоїть за тебе по–козацьки, ого–го!

— Дякую, але ви