Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

— Як–то? — видивився старий.

— Я прошу вашої письмової рекомендації до Спілки письменників…

— Е–е, паничу, — відступив назад Яцків. — Щодо того, то ні… Що ні — то ні!

Молодий прозаїк задкував до дверей, приголомшений соромом і образою на тих, хто порадив йому звернутися до Яцкова. Але біля самого порога зупинився: Яцків, забувши про гостя, сів у крісло, покрутився на ньому, відтак розгорнув книжечку й почав читати першу новелу, яку автор вважав найкращою. Зблисла крихта надії, початківець завмер біля дверей.

Яцків читав довго, шморгаючи носом, через якийсь час вийняв з кишені хустинку й підніс до обличчя — початківець ковтнув спазму: класик втирає сльози! Та тут же довелося гірко розчаруватись: очі в письменника були сухі, він голосно видув носа, сховав хустинку і читав далі. Потім відклав книжку й задумався. Хлопець стояв не дихаючи.

Врешті Яцків висунув шухляду в настільній шафці, вийняв аркуш крейдяного з філігранями паперу, взяв товсту ебонітову ручку з вигравіюваною на ній фірмовою маркою «Pelican», прочистив промокаткою золоте перо, скоса глянув на гостя, підбадьорливо усміхнувся і… почав писати.

…Отож почулося старому письменникові крізь сон, що та ручка з золотим пером, куплена ще в минулому столітті у віденському канцелярському склепі «Pelican», ручка, якою він написав усі свої твори, поволі й торохтливо котиться по столу, ось–ось упаде на підлогу і зламається. Йому стало страшно, що це станеться зараз, у цю мить, хоч знав, що колись воно мусить статися, та ще не нині, ще не нині… Він по–молодечому схопився з ліжка, підбіг до стола й полегшено передихнув: ручка лежала в жолобку чорнильниці з висохлим на кінчику пера синім чорнилом.

Задзвонив телефон.

— Михайлику, — лунав у слухавці міцний жіночий альт, — ти вже за столом? Не впізнав? Це Вільдиха. Мені поганий сон приснився… Як ти почуваєшся?

— Мене теж щось наполохало уві сні, Дарцю… Та добре, добре маюся. А ти що робиш? Що, що — закінчуєш «Сестер Річинських»? А хіба той роман може мати кінець? А як з мовою — осідлала новий правопис?

— Боліла б мене через те голова — а редактори від чого?.. Михайлику, ти мусиш написати ту новелу про дівчину з різними профілями обличчя. Це твоя тема…

— Ще нині візьмуся…

— Уже тридцять років обіцяєш!

— А ти знаєш, Дарцю, я вчора написав одному молодому прозаїкові рекомендацію до Спілки…

— І підписався?

— Підписався, Дарцю.

— Це добре про тебе свідчить… Що, що? Ти — підписався?!

— Уяви собі…

— А тепер каєшся?

— Уяви собі — не каюсь. Навпаки, так мені зараз легко й добре на душі, ніби висповідався й запричастився перед смертю.

— Дурне говориш… А хто той кандидат?

Яцків назвав прізвище.

— Ти добре зробив, — похвалила Вільде. — Я теж дала йому рекомендацію. З того хлопця, може, будуть люди… Михайлику, а ти знаєш, ти розумієш, що твоя рекомендація означає? Ти не хлопцеві дав її, а собі самому, це я тобі кажу. Ти поблагословив нове письменницьке покоління у світ, а собі присвоїв почесне звання нанашка! Тебе хрестив Франко, а тепер і ти став хресним батьком. Чуєш? Е–е, та з цієї нагоди здалося б нам піти на маленький бімбер! О, я так і знала, старий скупарю… Та не бійся, плачу я. Підемо на Високий Замок, там біля телецентру відкрилася кав’ярня. Ну, не «Монополька», звичайно, але ти розумієш — це щось нове, такого ще не було: «Кав’ярня біля телецентру». Так ми її й назвемо.

— Вибач, Дарцю, — зам’явся Яцків, — що відмовлюся на цей раз. Мені якось так… Не можу тобі сказати. Мені якось так, що хочу побути нині сам. Не гніваєшся?

— Та ти що? За кого ти мене маєш?

Перед обідом на вулицю Мечникова з чорного отвору старого під’їзду вийшов дідуган у чорному сурдуті з чорним цигейковим комірцем, у мельонику — обличчям схожий на римського патриція. Яцків вдихнув по–осінньому прохолодного повітря, глянув на розпуклі їжачки стиглих каштанів і, заклавши руки в кишені сурдута, подався вгору, прямуючи на Кайзервальд.

Мав добрий настрій, бадьоро ступав і мугикав деренчливим голосом старосвітську пісню, яку співав ще в молодості:

Та раптом змовк. Немов плазом меча по голові вдарило старе, задавнене, прощене, та не забуте… Як змарнувалося життя, талант — через один лише необачний крок. «Якби ти знав, як много важить слово…» Не затямив цієї Франкової науки, хай мій крок застерігає інших… Сорок літ пустоти. Сорок! Що можна зробити за стільки часу? Франко навчив народ розуму й добра. Я встиг согрішити і спокутувати…

Важко дихаючи, Яцків таки зіп’явся крутою стежкою на Левину гору: сюди він виходив, коли ще жив на вулиці Лісній і мав приблизно стільки років, як той хлопець, якого вчора справив на трудну дорогу. Гай, гай…

Сорок літ! Яка то глибина… Чи відшукають мене в каламутних глибинах ті, що прийдуть, чи знайдуть перли моєї туги й смутку?.. Nad kazdym