Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
— Послухай, Йосипе, коротеньку казочку… Один чоловік роздобув тисячу дукатів і вирішив піти у світ, щоб показати себе людям. Добрий товариш порадив йому: «Роздобудь дві тисячі й знайди за цю плату такого, хто б тебе заховав, — але так, щоб ніхто ніколи не побачив». Гони пріч, Йосипе, поки я добрий, ти не маєш права йти з нами.
«Чого він пішов на Високий Замок? — тривогою озвалося в серці Яцкова. — Убити або повіситись. Дурний і злобний Шпатько… Але чого?»
Яцків зупинився, глянув у бік Високого Замку, що прозирав зеленим куполом між шпилем Кармелітського костьолу й банею Домініканського собору; здавалося, хотів розгледіти на вершечку людину, яка задумала заподіяти собі лихо; та ні, Косинюк на таке не здатний, він буде чіплятися за життя навіть тоді, коли воно само його покидатиме… Хоч хтозна, хтозна, що ліпше: плисти отак у каламутній водоверті, пустившись берегів, чи припинити свою плавбу за течією; Яцків давно Косинюка не бачив, а фігуру Яна з Дуклі обминав: гидував людьми, які жебрають, маючи здорові руки й ноги. Я ж можу працювати рахівником у «Дністрі», і від того ще не впала з моєї голови корона… Думка ця розсмішила його: корона з митця!.. Постривайте, а може, так і є: коли народ загибає й видати із себе політичних проводирів уже не може, він коронує талантами найзлиденніших злиднів, їх розмножується багато й різних, ніхто не спроможний їх винищити, і ходять вони мічені — з червоними пругами від корон на чолах, у німбах печальної слави; той німб ніхто не в силі зняти з митця, навіть він сам; живуть вони, затавровані, поміж людьми у славі й глумі, з талантом, як прокляттям, не можуть вони сховатися від громади, й поки суспільство має їх — для гордощів, цькувань і глузів, — доти й живе, а разом із смертю останнього співця вмирає — перемінюється у споживацький знеособлений гурт… Написати б таку новелу — про мічену талантом людину — й розгадати споконвічну загадку: заради чого бере письменник на себе подвійну ношу — вдень продає в конторах силу задля шматка хліба, а вночі роздирає запаленою головнею свого мозку темряву й шукає слова, щоб назвати те, що не має назви, — стан людської душі. Слово таке знайти важче, ніж голку в стозі сіна, до поета долинають тільки далекі його відлуння, він ловить їх, збирає, немов ювелір золотий порошок, і виліплює з нього словесну квітку, якої ще на світі не було. Загадка–сфінкс… Так я назву свою новелу.
Знову символіка? Так. І нехай вічно живе вона в лоні реального, нерозривно з ним поєднана! Щоб розкрити трагедію жовніра, який, покинувши зелені покоси, тяжко карається в касарнях, біль селянина, що плаче над здохлою шкапою, кривду наймички, над котрою знущається жорстока ґаздиня, я мушу спочатку втілити в символічних образах таїну творення. Неправда, що символіка дається легше, то я заспокоював себе. Набагато легше зафіксувати реальні пережиття людини, ніж самому пережити драму різьбяра Доріана, який задля пробудження мармуру жертвує коханою Ілонкою — тільки для того, щоб залишився її чистий образ в архітворі; а скільки мук треба перетерпіти, поки муза на чорному коні відкриє перед тобою мерзоту світу: старого інваліда–жебрака, що затоптує в болото свої ордени, кретина на смітнику, який обглодує людські кістки, звироднілих монахів, що відвалюють гробниці монахинь і лізуть до них на розпусту…
Ні, ні, пане Труш, то ще не знати, що важливіше — примітивний реалізм чи мудра символіка. А хіба Франко не вдавався до символів? Візьміть його Рубача, Чорного й Білого богів, які нашіптують Юрі Шикманюкові, що чинити має, та згадайте врешті його «Мойсея» — символ пробудженого століття!
Яцків забув про Косинюка — реального: образ занапащеного художника блукав між символами, що заполонили уяву письменника. Чим занапащеного — власним лінивством, безвольністю?.. О, як–то легко звалити вину на саму людину, а є ж іще об’єктивні чинники, яким важко підшукати ймення; Боже мій, як важко знайти слово, а ви, пане критик, не маючи поняття, які гори шлаку вергає письменник, поки знайде чистий метал людського слова — воскресить його, заволодіє ним, дасть йому рух і силу й потім різьбить ним, грає, творить, — не знаючи цього, ви нипаєте по словесній поверхності, топчетеся по зільнику, не відаючи, з яких глибин підійшли до того зела соки… Скільки мук мусить пережити письменник, поки виростить цвіт слова; часом з’їдає свої пальці від мізинного до великого й не годен висмоктати навіть того, що чорне за нігтем, а деколи проростає зело з мертвого піску, і не має воно ні соку, ні запаху; яка ж то розпука — боротися із власним будяччям на власному полі! А ви…
Та досить… «Якби ти знав, як много важить слово…»
Ці рядки із своєї поезії повторив Франко в обдертому, із запліснявілими плямами на стінах залі єврейського клубу «Яд Харузім» на вулиці Бернштейна наприкінці 1907 року. Ми, молодомузівці, закінчили тоді розпочату навесні у «Монопольці» дискусію з Франком; прикро закінчилася та розмова, проте назавжди очистила нас од скверни. Ніколи більше ми не мали змоги так зустрічатися з Франком, бо якщо й доводилося бувати разом, то тільки для того, щоб роздягти хворого поета, напоїти з рук чаєм, мов дитину, і з болем спостерігати, як хвороба, наче короїд, сточує його.
Після вистави «Украдене щастя» ми швидко розгримувалися й вийшли із–за куліс до автора, що сидів у третьому ряді біля проходу в уже порожньому залі, оглушений оплесками публіки: вперше драма була поставлена за первісним оригіналом, по якому колись потопталася цензура — Франка примусили з жандарма Михайла Гурмана зробити листоношу, і п’єса втратила сенс.
Франко був марний, на хворобливо–блідому обличчі виступили рудо–кривавими плямами веснянки: він був недужий і розчулений; ми, виконавці ролей: Степан Чарнецький, Ванда Патковська і я, — оточили його півколом, він хотів підвестися, та обидві його руки враз зігнулися, ніби були з лози, Франко важко осів у крісло й прошепотів:
— Якби ти знав, як много важить слово… — згодом він пожвавішав і, глянувши на мене, сказав: — Пане Михайле, ви не