Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Данила не вітцем і опікуном, а карою Божою, я зробив таку виноску: «Погляди, які висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх криваві міжусобиці. Подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданні про співака Митусу, якого за непокірність князь звелів покарати смертю. Наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо уменшити ваги й значення особи князя Данила, який між усіми володарями русько–галицьких земель визначався як чоловік незвичайний, симпатичний і, як на ті давні часи, досить людяний і наділений політичним розумом».

Нема злого, щоб на добре не вийшло: виноска, яка обтяжила плин розповіді в «Захарі Беркуті», наштовхнула мене самого на художню проблему: володар і митець… Я ще не написав повісті про Данила й Митусу. А хочу її написати. Та тяжка хвороба добирається до моїх рук — чи зможу, чи встигну?

А думки часами діймають, мучать… Як повинен поводитися митець у час найтяжчої загрози? Як — володар? Чи можлива спілка вільних громад, коли час вимагає диктату? Та переконаний я в одному: тільки те суспільство витримує поєдинок з ворогом, в якому поєднується владичеське начало з началом гуманістичним, в якому ідея соціальної справедливості досягається на ґрунті освіти, в котрому, як проголошував за часів Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон, «закон стає благодаттю». У часи Данила Галицького гуманістичним началом було мистецьке слово у вигляді народної пісні й апокрифів. Тому я їх досліджував. То не марна трата часу, дорогі. Мистецтво — категорія вічна. У своїй духовній суті людина сформувалася тисячоліття тому. Вас турбує застарілість форм апокрифів?А хіба форми мислення Арістотеля не старі і водночас не вічно актуальні?

Перед моїми очима — не описані мною остання фортеця вільної Руської держави Тустань, останній великий володар Данило і перший співець народу, який заходив у неволю, — Митуса. Як виправдати смерть співця? І чи можна виправдати?

Яцків з тривогою поглядав на Шпатька: на столі нічого міцнішого від чаю й лимонаду не було, а очі у того каламутнішали й ставали зловісними.

Я знав, що від Шпатька можна сподіватися найгіршого, коли вип’є. Зрештою, його ніхто не боявся, але серед нас був Франко, який за вульгарне зубоскальство не любив Шпатька й тверезого… Йосип покушував губи, тамуючи злість, причину якої знав лише він сам і трохи я: нас Франко сварив, як батько дітей, а його ігнорував; Шпать–кові до вибуху люті бракувало, видно, ще одного келишка горілки, він, не соромлячись, витягнув з кишені пляшку, налив у склянку від чаю, протягнув руку з пляшкою до мене, я зупинив його, сказавши: «Дякую, так якби–м пив», він сердито вихилив своє й осів глибоко в крісло, знову зачаївшись.

Я поглянув на присутніх: хто б міг допомогти мені вивести Шпатька з буфету; зупинився на Карлові, був це хлопака сильний і не страшків син, та помітив на його обличчі збентеження, мимоволі перевів очі на Карманського — Петро був зовсім пригнічений; тоді глянув на Ванду й ураз зрозумів причину поганого настрою Карла й Петра: Ванда й Косинюк зчепилися поглядами, немов загіпнотизовані, їхні очі моцувалися, щоб роз’єднатися, та не могли, втомлювалися несподіваним захопленням і втішалися тією втомою; я пожалів і Карла, і Петра, бо побачив справжнє.

Людкевич пробував вивести Франка з задуми.

— А все ж таки мені не зрозуміло, пане доктор, чому так мало матеріалу з галицької старовини лягло у ваші мистецькі твори…

Хвилевий приплив Франкової бадьорості безслідно минув, він відказав утомлено:

— Бачите… Галицька старовина складається переважно з закам’янілостєй, заскорузлостей, здерев’янілостей. До таких пам’яток зачисляю закам’янілі думки, заскорузлі поняття, здерев’янілу совість… Я займався передовсім дробленням цього матеріалу.

— Боже, як розумно сказано! — вигукнув Шпатько. — Геніально! Я п’ю за геніїв, які зібралися за цим столом, — усі мудрі, всі незвичайні, один лише Шпатько дурний, — він схопився з–за столу, музиканти награвали все ту ж сумну єврейську мелодію, Шпатько гаркнув на них: — Та перестаньте вити, я заспіваю веселішої: жидо–ок парши–ивий ко–оло хати… Гей ти, сумний поете, — змахнув рукою до Карманського, — чого так вцірився на панну, та вона краще в бордель піде, ніж з тобою, слинявим… Ох, які ви всі тут учені, тільки Шпатько — анальфабет!

Ми спостерігали, ніхто не знав, як повестися з п’яним, адже за столом сидів Франко… Поет підвівся і, багровіючи від обурення, проказав:

— Ви… у вас є хоч на макове зерно чогось святого?!

— А я не з вами розмовляю, — прошипів Шпатько, нахилившись над столом. — Чого ви всюди лізете із своїми проповідями й настановами? Гей, друзі, славні молодомузівці, та пора вже кінчати з диктатурою Франка!

Він замахнувся на поета, Франко заслонився рукою; одне, що я запам’ятав із тієї страшної миті, — мертво скоцюрблені пальці на Франковій правиці, й більше нічого не затямив, я не міг зворухнутися, спаралізований видивом неймовірного святотатства, та злочинна рука не вдарила — закостеніла, мов у Датана, що підняв камінь на Мойсея; Шпатько поволі осідав, його очі від переляку тверезіли, і я побачив: Косинюк оббігає стіл, оглушує Шпатька кулаком по голові, бере за комір, витягає із зали й пускає його коміть головою в темне фойє; і, немов глузливий реквієм над святотатцем, долинає з теміні сповнена резиґнації улюблена Шпатькова фраза: «Nad kazdym wisi katastrofa!»

На мить у буфеті стало тихо, а далі, ніби й нічого не трапилося, звучала та ж сумовита музика, сидів, як і перше, задуманий Франко, схиливши на груди голову; Адвентович поглядав на Карманського й гірко посміхався, похитуючи головою; Ванда поцілувала Карла в щоку й підвелася, разом з нею, немов давно змовилися, підвівся й Косинюк, і вони вийшли разом у тиху морозну ніч.

Я провів Франка додому. Йшли мовчки. Франко крадькома від мене ловив лівою рукою праву, пробував розгинати на ній пальці й опускав її, безсилу; і я тоді вперше зрозумів марність усіх наших суперечок, у яких кожен по–своєму прагнув вирватися із злигоднів і турботних дисонансів