Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
«Але ж не всі поляки там. Не всі! Ми з Вандою, наприклад, тут, на боці скривджених. Чому ти ставиш знак рівності між мною й професором Твардовським? Від цього і йде твоя резиґнація, бо не знаєш, з ким стати. Ще й Франка береш за спільника, Франка!.. Нам нині, Йване, випала нагода поглянути на себе й на події, що дотикались нас, із висоти багатьох десятків років і оцінити самих себе. Тож почнемо не кваплячись… Пострушуймо з себе пилюку давніх пристрастей і віддаймо шану правді, адже на нас дивляться з майбутнього невідомі нам люди, які на наших помилках і здобутках утверджують свою нову рацію. Починаймо!»
У цю мить на галявину вийшов андрєєвський Невідомий і проголосив:
«Машиністе сцени, підняти завісу! Панове глядачі з майбутнього, увага! Розпочинаємо виставу драми «Життя людини». Роль забутої артистки Патковської виконує Ванда Патковська, роль забутого художника Косинюка — Іван Косинюк, роль Адама Коцка зіграє незабутий і незабутній актор Карл Адвентович. У ролях — студенти, професори, картярі, меценати, письменники. Місце дії — Львів, частково — Нью–Йорк. Режисер вистави — автор майбутнього роману з часів Франка, помічник режисера — франкознавець Адріана. Ви побачите людину, обмежену зором і знаннями людину, яка не знає, що принесе їй грядущий день. Світло на сцену!»
Між головатим Жолобом і гребенем пологої гори, з якої збігає Соляний гостинець, у трикутній, гострим кутом донизу, проймі з’явилася червона скибка сонця; воно росло, набухало, мов великоднє тісто в діжі, й, вихопившись сліпучою кулею з тісняви, кинуло пучок світла на галявину.
Тут було людно. Навпроти Карла, Івана й Ванди стояли гуртом університетські професори в чорних плащах з блакитними вилогами, обіч них — студенти.
Невідомий промовив саркастично, театрально змахнувши правою рукою:
«Дивно, правда? Ці вчені голови, ці ерудовані уми створили сотні наукових праць, а скільки промов і лекцій виголосили, а скільки навигукувались патріотичних фраз, однієї лише істини збагнути не зуміли — що рідною мовою, цим першоелементом людського мислення, має право користуватися кожна суща на землі людина. Дикуни… Мало — вбивці! Це вони інспірували нечуваний у світі злочин — мордерство в стінах храму науки! Хто заперечить? Як бачите, нема такого. То, може, хтось підтвердить мої слова? Ви? Назвіть себе».
«Василь Пачовський, — виступив з гурту студентів високий брюнет. — 1901 року я був свідком і учасником подій у Львівському університеті, які закінчилися сецесією — виходом з університету шестисот українських студентів. То був початок студентської революції у Львові, жертвою якої через дев’ять років став Адам Коцко. Вдумайтесь лишень у це фатальне число: полк української інтелігенції, покликаний повернути зір і слух знедоленому народові, змушений був покинути рідний край тільки тому, що домагався визнання матірньої мови на своїй землі. Це справді дикунство. Італійці домоглися створення утраквістичних[61] університетів в Інсбруку й Трієсті…»
«Wlosi — to calkiem co innego!»[62] — вигукнув з професорського гурту неймовірно худий чоловік з фанатичним блиском очей, висушений полум’ям ненависті.
«Професор філософії Казимир Твардовський», — пояснив Невідомий.
«…а їх, італійських студентів, — продовжував Пачовський, — у всій Австро–Угорщині нараховується не більше чотирьохсот. І ще прошу взяти до уваги те, що ці шістсот українських студентів представляли у Львові чотиримільйонний автохтонний народ, якому відмовлено в праві мати хоч би один утраквістичний університет. Де логіка?»
«Логіка одна — rusinow rznac![63] — вискнув Твардовський. — Панове, я можу повторити слово в слово свій виступ на деканатському зібранні, коли обговорювався намір уряду заснувати український університет, — мій виступ і спричинився до так званої сецесії. Так, я примусив одного українського професора розмовляти на зібранні по–польськи: як можна вимагати від поляка, що приїхав із заходу, знати русинську мову? Хіба що той поляк дуже цього хоче… Але такі оригінали не бажані, бо вони сіють зародки упадку польського університету. Той, хто ставить знак рівності між поляком і українцем, католиком і православним, консерватистом і соціалістом, не гідний бути професором, бо в університет ідуть не задля хліба й кар’єри, а задля ідеї: університет покликаний виховувати насамперед борців за його польськість, а потім уже вчених. Отже, я сказав у своєму виступі, що заснування українського університету у Львові стане небезпекою для польського характеру краю. А зрештою, для того, щоб засновувати свій університет, треба мати щось за плечима. Де ваша професура, де ваша література, русини? Та якби ви навіть хотіли всю її зібрати, то для неї не спотребилося б бібліотеки — досить однієї полички в приватному покою!»
«Оце тобі й уся кутя з маком!» — прошепотів Косинюк, нахиляючись до Карла.
«Ні, не вся, — огризнувся Адвентович, обурений мовою Твардовського. — Ти ж не знаєш… За десять років до сецесії професор–юрист Фердинанд Зрудловський видав у Лейпцигу брошуру німецькою мовою «Шкільна справа та її організація», у якій доводив необхідність введення української мови у Львівському університеті…»
«Під час сецесії я жила у Кракові, — втрутилася в розмову Ванда, — й сама була на вічу польської молоді, яке підтримало українські домагання, а референт Жулавський вніс у резолюцію віча слово ганьби польським студентам, що виступають проти створення українського університету у
