Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

у Новому театрі, над оркестровою ямою Замарстинова опускається схоже на завісу Семирадського полотно, а на ньому замість Музи — статуя античної богині з факелом у руці й у стрілчатій короні; внизу, де Підзамче, протягнулося каламутне русло Гудзону, а тут, біля підніжжя Високого Замку, виросли чепурні котеджі Грініч–вілліджа, і блукає доріжками тихих скверів самотній маестро Косинюк, магістр мистецького коледжу, у смокінгу й циліндрі, з набитим доларами портмоне в кишені, славний маляр, картини якого розхапують з виставок; блукає всипаними блискучим гравієм доріжками, співає йому сопілкою весняний Петрилівський ліс, дзвенять дримбою переброди на Пруті, тужить трембітою завітрений Троєцький горб, і чахне Іван душею від туги за тим, що вже не повернеться в його життя ніколи, і чує, як прив’язує його до себе чужа земля сирицею заспокоєння, немов бранця, й лишається для нього лише пісня, яку сам виплакав; він блукає алеями й наспівує ту пісню, а до серця добирається незбагненне передчуття радості, якої й не чекає, бо все тут має для мозку й шлунка — тільки серце невгомонне не затихне, все болить… Зорі світять темно–сумно, Навіть лист не шелестить, Тільки серце невгомонне Не затихне, все болить…

Щось має статися, — думає маестро–художник, хоч знає, що нічого вже не станеться: слава Богу, що в газетному кіоску можна раз на тиждень купити за двадцять п’ять центів радикальний часопис «Громадський голос» і з запізненням дізнатися, що Леся Українка тяжко хвора, що Іван Франко написав поему «Мойсей», якою зачитуються навіть селяни, а Василь Стефаник став послом до парламенту, і на троєцькому зарінку більше тисячі виборців вітали посла хлібом–сіллю. Зорі світять темно–сумно… тільки серце… тільки серце… Сквери недільного ранку безлюдні. На лавочці сидить молодий чоловік у скромному одязі, з настовбурченим волоссям і високим чолом; Косинюк уже двічі проходить повз нього, а пісня сама співається, і він жде чогось, а тому й не дивується, коли той чоловік, що сидить на лавочці, розчувши слова пісні, рвучко схоплюється, бере Івана під руку й каже: «Земляче, не печалься так тяжко. Ти можеш повернутися — разом зі мною».

«Дивно, правда? — повторив свою улюблену фразу андрєєвський Невідомий, який погодився вести на галявині спеціальний варіант спектаклю «Життя людини». — Випадкова зустріч, а за нею — непередбачені ступені життя, не залежні від людини, фатальні. Людина ж обмежена і зором, і знаннями…»

«Неправда, — відказав Карл–Адам. — Фаталізм п’єси Андрєєва не підтверджується в житті. Тобто підтверджується лише тоді, коли людина не ставить перед собою мети. Моя смерть — не фатальність, а закономірність: вона могла мене настигнути, і я готовий був до цього ще в американських штольнях. Мене ніхто не посилав туди, тільки обрана мною мета… Я її поставив перед Іваном, і він вільний був у виборі — вертатися на батьківщину чи ні. Хіба я не говорив тобі, Йване, про розстріл страйкарів–будівельників у Львові на Стрілецькій площі 1902 року, про робітниче віче 1905 року, на якому виступив Франко, про першотравневі демонстрації, про те, що буде литись кров за волю гноблених класів. І ти пішов зі мною».

«Я не міг жити без рідного краю. А тепер не можу жити в ньому».

«Бо тобою опанувало безвілля. Що ти робив тоді, коли я організовував підпілля в університеті? Ти уникав мене, ховався, і я бачив тебе в товаристві людини, яка методично ламала рештки твоєї волі. Що ти сказав мені, коли я побачив вас обох із Шпатьком? Ви йшли вулицею, побравшись за плечі, мов дикі парубки, й співали батярської…»

«Не пам’ятаю… Здається, я послав тебе під три чорти».

«Що я тоді робив… Мене хапали за горло злидні, моїх картин не купував ніхто».

Каскад чорно–червоних дахів падає з–під небес на поламаний, з ямами брук і кришиться на гамуз, а маленькі немічні люди, обхопивши руками голови, стоять, приречені, в розпачі й жаху серед груддя битої дахівки; місто валиться на них, не маючи куди втікати, вони товпляться, мов вівці під час грози, а серед руїн на оголеному димарі сидить цинічномордий кіт і сміється…

«Що це — Геркуланум чи Помпея? — спитав мене добродій у цвікерах (здається, то був радник Дримайло, а втім, яке то має значення — хто?), він нипав вестибюлем

Народного дому, придивляючись крізь скельця до моїх картин, розвішених на стінах. — А це що за така сіра далина, без жодного предмета? Хоч би якусь копицю намалювали чи що, нема на чому око зупинити… А то що за ломаччя росте на тій потрісканій землі? Як будяки, то най знаю, що то будяки, а коли бульба — то бульба… — він шкробав вказівним пальцем борідку і вже нападав на портрет дівчини з хризантемами: ніхто тих квітів у неї не купує, і, мабуть, через те на її обличчі — сум і безнадія, очі, обважнілі від сліз, видовжуються донизу, а сліз нема. — Що це за потвора, маестро? У вас нормальний зір чи, може, маєте продовжені зіниці? Як можна виставляти таку мазню?»

Що я тоді робив…

На той час я уже встиг забути, що таке ковбаски по–віденському, флячки по–львівськи, кава по–турецьки, що таке алікант, монтраше, мартіні, — я наминав у вуйця Томаса на Баторого пісні голубці й запивав дешевим львівським пивом. З доларів, залишився мізер. Я ще не втрачав надій, що житиму з мистецтва: як–не–як, а дипломований фахівець повинен за свою працю отримувати гроші, — я вирішив виставити свої картини на базарі. Зайняв місце на Краківському ринку, де продавали крам богомази й лубочники, поприпирав до муру десять картин львівського циклу і думав, сповнений ще оптимізму: «Закостенілі ретрогради — посли й радники — поняття не мають про нові віяння у штуці. Де їм, призвичаєним до зображень королів і валетів на гральних картах, знати про Сезанна чи Пікассо, таж вони й про Пимоненка не чували. А прості люди шостим чуттям вловлять гірку