Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Що я тобі тоді сказав, Адаме… Не пам’ятаю. Ми із Шпатьком вийшли з кав’ярні Шнайдера, де пропили свіжу квоту на «клуб гумористів», побралися руками поза шиї й співали: «О dwunastej godzinie ide sobie przez Lwow, upilem sie na winie, ale jestem zdrow»[68] — здається, я таки послав тебе під три чорти, я сміявся тоді над ідеалістами, яким хочеться віддавати свої сили невдячному суспільству…
Аж настав страшний день твого похорону.
Напередодні кривавих подій в університеті ми зустрілися на Академічній і ти сказав мені: «Якщо завтра мене не посадять, то я прийду до тебе і при Ванді наб’ю по морді. Покидьки, до якої ганьби дійшли!»
«Сцена третя! — оголосив Невідомий. — Львівський університет і Личаківський цвинтар. Початок липня 1910 року».
«Отож тоді, — знову вступив у роль Адама Коцка Карл Адвентович, — коли ви із Шпатьком виманювали в довірливих обивателів круглі суми на так званий «львівський гумористичний клуб», ректор університету Гломбінський переконував представників уряду в парламенті, що утраквістичні домагання українців не мають ніяких підстав, — уряд підтримав польське коло в рейхсраті, відмовився вести переговори з українською професурою, а міністерство освіти підготувало проект цісарського наказу про визнання Львівського університету виключно польським.
Найлегше, Іване, підняти руки вгору й обрати формулою своєї поведінки приказку «не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно…» Ти захотів негайного визнання свого таланту, а воно деколи приходить доволі пізно. Ти й не подумав, що не всі готові сприйняти твою творчість, що за визнання треба боротися не криком, не позою ображеного, а виховуванням смаків. Чи ти навчив когось, чи поділився з кимось набутими знаннями? Гроші, зароблені в еміграції, проциндрив із Шпатьком, а міг би за них купити хоч приміщення для студії, куди б приходили молодші за тебе митці вчитися тонкощів твого вміння…
Ми ж не опустили рук, хоч нам підписали смертний вирок».
З піднесених колосників на галявину опустилася декорація: від головатого Жолоба пролягла вулиця Фредра, що закінчувалася низькою будівлею з вивіскою «Кав’ярні Шнайдера», за перехрестям Академічної й Стежкового провулку, стояла позеленіла від окису фігура Яна з Дуклі, за ним спиналася вгору до бібліотечного будинку вулиця Мохнацького, а зліва, поряд із костьолом Миколая, на камінному підвищенні, мов на п’єдесталі, за ланцюговою огорожею вивищилась споруда університету, в якому 1 липня 1910 року сталася нечувана в цивілізованому світі трагедія.
Вшехпольські боївкарі, озброєні топірцями й револьверами, вже чотири дні від ранку до вечора не допускали українських студентів в університет.
У ніч перед першим липня Адам Коцко зібрав близько трьохсот студентів у приміщенні українського гімнастичного товариства «Сокіл». До університету вибралися вдосвіта. Педель на диво слухняно відімкнув браму, студенти зайняли Третій зал і розпочали віче: вони не покинуть університетських стін доти, доки уряд не задовольнить їхніх вимог — урівноправнення студентів усіх національностей.
О восьмій годині ранку з кав’ярні Шнайдера вибігли вшехпольські боївкарі, увірвалися на перший поверх університету й забарикадували столами сходову клітку. Крізь вікно Коцко побачив, як з вулиць Миколая й Мохнацького виходять, оточуючи університет, поліцаї з оголеними шаблями й карабінами з примкнутими багнетами. Він зрозумів, що міська влада заодно із вшехполяками давно підготувалася до їхнього виступу, що вони в пастці. Скомандував: «До виходу!» — й перший збіг сходами вниз. Почувся одинокий постріл. Роз’юшені бунтарі навалилися на барикади, розсуваючи й ламаючи столи, а тоді затріскотіли постріли. Студент філософії Леонтович скрикнув, схопившись за коліно, крізь його пальці цебеніла кров. Унизу поліцаї виштовхували за двері боївкарів, які стріляли, потім побігли сходами наверх, відтісняючи на другий поверх збунтованих, і аж тоді всі побачили: біля поруччя лежав навзнак Адам Коцко, з його чола стекла до уст цівка крові — він упав від першого пострілу. Вбивство Коцка теж було наперед продумане.
«Русини пострілялися! Русини самі пострілялися!» — почулося у дворі. З вулиці Фредра вихопилася карета рятункової поготівлі, з Миколая й Мохнацького виїжджали фіакри; санітари винесли тіло вбитого, повели пораненого, а коли карета від’їхала, поліцаї почали виводити українських студентів з університету, накладали на руки кайдани, заштовхували у фіакри й під свист і лайку натовпу відвозили до тюрми на вулицю Баторого, де на арештованих чекали заздалегідь підготовлені камери.
Боївкарі розійшлися групами по місту, вони зривали з крамниць і установ українські вивіски, били палицями вікна в Народному готелі, Руській духовній семінарії, приміщенні «Просвіти» й закінчили шовіністичний шабаш біля пам’ятника Міцкевичу піснею:
Niech zginie Ukraina, Niech zginie chamski lud![69]Тіло Адама Коцка не дозволили покласти у вестибюлі Академічного дому на Супінського, де він мешкав, воно два дні лежало в каплиці анатомічного інституту.
На похорон з’їхалося з усієї Галичини більше двадцяти тисяч народу, уряд привів у бойову готовність військо, стягнув до міста загони жандармерії, боячись революційного спалаху; Пекарська вулиця й брами Личаківського цвинтаря зачорніли жалобними прапорами; лив грозовий дощ,
