Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Адріана вивільнила свою долоню з моєї й попрямувала до колоди, на якій сиділа вчора, присіла й відчужилась від мене, ніби знайомства між нами ще й не було.
Червінь сонця висвітлила її вродливе й сумне обличчя, постать у грубому, мов кольчуга, светрі, скісні половецькі очі, розтулені, ніби до схлипу, губи, і я ще раз побачив у ній зматеріалізований образ видуманої мною Зореслави.
Зореслава підвелася з колоди й пішла назустріч князеві.
— Зупинись, господине, — звеліла, і було в тоні її наказу стільки крицевого холоду, скільки в погляді невблаганної рішучості.
Данило став перед нею в німій покорі, мов гридень перед воєводою: зелене полум’я Зореславиних очей обпалило його, і зітліла враз у ньому повелительська всевладність; ставши із судді підсудним, він зрозумів, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави міцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образі вродливої жони Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподіяне зло; і зі скрухою подумав князь про несправедливість однозначного вироку, коли у княжому присуді над Митусою перевершила заслуги співця його провина.
Бачив князь, що кари не минути… Не боявся Данило смерті: господину Галицької й Волинської земель вивершувалося шістдесят літ, добрих чотири десятки з них він не злазив з коня й не завжди сидів у сідлі з паленого золота — а деколи й охляп; і не кожного разу виїжджав у каптані з грецького оловіру — частіше в яриці; бував Данило на коні й під конем, пришпорював свого аргамака в погоні й утечі, сидів на троні й стояв на колінах — життя незмірно втомило князя; тож не ради живота свого заховався нині в Тустанському замку, а ради крихти віри: ще раз гукне Європі, щоб ставала до хрестового походу проти орди… І не смерть з рук месниці лякала тепер його, а усвідомлення, що не тиха просьба потульного Василька й не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинішнього владики земель руських може розбудити заспокоєну Європу, тому хотілося вгамувати справедливий гнів Зореслави словами: «Рано ще вмирати мені, жоно. Не поглиблюй своїм нерозважним вчинком моєї помилки: смерть співця — це тільки непоправна втрата, смерть князя сьогодні — остаточна наша погибель».
Та не сказав він цього. Понуро дивився в очі Зореслави, яка вийняла з піхви ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою челядини, та й сторожу гукати соромотно, — покірно стояв Данило перед своїм суддею, однак спостеріг коротку мить її вагання. Була та мить, мов спалах блискавки, і нею просвітилися міріади думок у свідомості приречених до смерті — чей же й Зореслава покладе свою голову, як тільки звершить помсту — так у останню хвилину пробігає в пам’яті людини все її довге життя.
«Месть твоя, жоно, — говорив мовчки до Зореслави Данило, — була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку мені Божим провидінням велено тримати у своїх руках хоча б до того часу, поки виросте на Русі новий, рівний мені за здольністю розуму володар. За тобою ж стоїть народ, якому потрібен нині не інший державець, а тільки князь Данило Галицький — навчений досвідом володарювання, жорстокий і добрий, хоробрий і звинний, сміливий, мов барс, і хитрий, як лис. Не простить тобі народ твого месницького вчинку, не впору сподіяного, й новий співець на згарищах і руїнах складатиме поминальну пісню не по Митусі, а по останньому володарю».
«Ти ж знаєш науку Святого Письма, княже: око за око, зуб за зуб, кров за кров, — відповідала мовчки Зореслава. — І помсту вчиню я не за свого мужа, а за народного співця, який гідний був розмовляти з Богом, який краще за тебе знав потреби рідної землі, бо не з княжих хоромів, заступлених від світу заборолами, вийшов до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за народ — властителя спаленої ордою й тобою самим землі».
«Але ж земля, хай і спалена, все ж залишилася під ногами в людей, і господарює русич на своєму пожарищі, бо ще не випав у мене меч із рук. Чи ж можна нині втинати десницю, яка його тримає, і добровільно йти в найми до завойовника з Митусиною жебранкою?»
А думки блискавками шугали в голові князя, миготіли, квапилися, бо ж стояв безборонний перед караючим ножем; він думав у цю мить про Митусу, якого згарячу скарав на смерть, і запізніле каяття здавило серце: знав, що нема нині на всій руській землі людини, котра зуміла б сльозою гоїти біль, будити усміх, воскрешати словом віру — не сила володареві це зробити, він може лише перемагати або програвати у битвах, бути сильним або слабким, та ніколи не матиме пайцзи[71] до душі свого народу, який його боїться або поважає, хвалить або ганьбить, та віддалений єсть від князя за межу, котру переступити може тільки співець. І без нього князь став удвоє слабшим, і народ змалів без нього від зросту дубів, смерек і тисів до низькорослого терну.
«Постій, Зореславо… А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким і непримітним терном, — його порятунок; може, таким чином він виживе в неволі й дочекається днів, коли знову відродяться в його лоні дуби, і тиси, і смереки?»
«Правду мовиш, княже… Хвала Господу, що разом з Митусою ти не зміг убити його пісні — пам’яті про часи панування могутніх дерев. Без неї народ не зумів би стати й терном, не мав би сили триматися свого ґрунту, міцніти й множитися, всохли б молоді паростки без духовного напою, переданого в пісні. І твої, князю, добрі й лихі діла житимуть у тій тямі — для прикладу і для застережень… Не
