Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
…Січневий ранок у Коломиї. Зал Ощадної каси набитий ущерть молоддю, робітниками, інтелігенцією, селянами. На сцені за столиком — Франко, поруч сидить син Андрій, він гортає сторінки невеликої книжечки; втомленим голосом, змагаючись із шемранням у залі, читає поет «Мойсея».
Публіка неспокійна, більшість із присутніх бачить Франка вперше. Пошепки перемовляються, та ось поет відвів від книжки очі й, дивлячись у зал, почав читати напам’ять притчу про терен, голос його подужчав, став лунким, і завмерли люди в залі, втямивши, що ці рядки для них і про них, що на сцені сидить вождь незахищених дерев, оберігати яких відмовилися і кедр, і пальма, і рожа, й дуб, тільки колючий терен погодився принести себе в жертву деревам, ставши їхнім сторожем при битій дорозі.
Зал слухав: уже вождь–терен безстрашно став супроти відступників, згинається під градом каміння, ховається в пустелі й дослуховується нашіптування підступного демона зневіри й таки зневірюється і падає лицем до землі, та ось почувся клич відважного пастуха Єгошуа, і підхоплюють той клич сто тисяч горл, — встає з–за столу терен–вождь, він зовсім на вождя не схожий, до жовтизни блідий, зсутулений, змучений сорокалітньою терновою службою народові, проте голос його міцний, і він глаголить: «Народе мій!..»
Стомлений Франко сідає в крісло, тягнеться немічною рукою до склянки з водою, та взяти не може, Андрій підносить її до батькових уст, напоює, і в ту ж мить у залі вибухає буря. Люди піднімаються з місць, вигукують: «Слава! Слава!»; при немічному старцеві виростає, мужніє народ, він готовий іти за своїм проводирем — настає мить, що перетворює в героїв лінивих номадів…
А коли в залі стихло і двоє дівчат піднесли Франкові лавровий вінок, він схилив голову в низькому поклоні й у ту мить побачив і почув: у першому ряду на колінах у матері–селянки завовтузився чорнявий хлопчик і запитав: «Мамо, то цей пан написав «Лиса Микиту»? Мамо…» Стрепенувся Франко, бо таких слів у цей мент не сподівався почути, бо поема, яку щойно прочитав, здавалось, перевершила все створене ним досі й уособила народ, та ось найменший паросток, його майбутнє, виростає на іншому творі; вістря розчарування діткнулось серця поета, зранило, та в тій маленькій рані враз зажевріло почуття великого щастя, із сумнівами змішаного: а що з моєї спадщини стане важливішим для людей — «Мойсей» чи «Лис Микита», який твір дійде до найглухіших закутків краю, який скоріше навчить людей добра і справедливості, який — потрібніший?
Народ не хоче розходитися, кожне бажає зблизька поглянути на Франка; хворий поет у супроводі Андрія й учителя гімназії Леонтія Кузьми пробирається вузьким проходом до дверей, на нього дивляться сотні захоплених, побожних і зажурених очей, Франко згинається під тягарем слави і власного чину й полегшено зітхає, коли утрьох виходять на морозне повітря.
М’яко, мов крохмаль, заскрипів під ногами свіжий сніг на вулиці Костюшка. Тихе порипування навіяло поетові щось дуже давнє й належне тільки йому одному — згадку про зимові прогулянки в Панчужний ліс до закожушеного інеєм старого дуба; ті нагуєвицькі мандрівки, які не мали свідків, завжди очищували його од життєвого накипу; Франко відчув, як втомився він людською присутністю, опікою, розмовами, він щемно забажав самотності й попросив Андрія і вчителя, щоб залишили його, він хоче поблукати вулицями сам — Коломия дає йому таке право.
Не чекаючи згоди, повернувся й пішов догори вулицею Костюшка; Андрій і вчитель Кузьма дивились йому вслід, вони з тривогою спостерігали, як лівою, сильнішою, рукою, заклавши її за спину, ловить Франко безвладну праву, врешті спіймав і, згорбившись та налягаючи на ногу, подався далі й зник за рогом вулиць Костюшка й Крашевського. Тоді Андрій поглянув на Кузьму, кивнув йому головою й подався слідом за батьком.
Дивна полегша овіяла Франка, мов легіт у спеку. Відчувши себе самотнім, він випростався, йому захотілося розправити й руки, щоб аж захрустіло в суглобах, та вони мертво зчепилися за спиною й були йому непідвладні; тільки руки нагадували тепер Франкові про його немічну старість, а в грудях по–молодечому забилося серце й потерухою обсипалися з душі гнітючі думи й сумніви. Полегша була несподіваною, вона спустошила його; нових думок зібрати докупи не міг, їх уламки кружляли вихорцем попереду і втікали, немов літній чорторий по курній дорозі; хвилеве вивільнення від людей, обов’язків, опіки розслабило його, на душі стало легко, та водночас і порожньо, звичний до натужної праці мозок хапався за будь–яку мисль, щоб мати хоч сяку–таку поживу; Франко впізнавав ті мислі у вихорцеві, що віддалявся, проте вони були тепер чужі, не його власні, й він відпустив їх, знесилившись утримувати; звернув на Євангелицьку, а коли здалеку заблищало льодове дзеркало Рамлярівського ставу, всипаного чорними цяточками людських постатей — то сиділи над ополонками закутані в кожухи рибалки, — зголодніла пам’ять вхопилася за одну–єдину думку: все життя він мріяв мати свій ставок з рибами, була це найскромніша із скромних забаганка і примха, інших химер не мав, — але й ця не здійснилася.
А втім, був у нього ставок. Озерце. Франко випадково знайшов його ще в молодості, шукаючи грибів у Винниківському лісі біля Львова. У ярузі, зарослій з усіх боків непрочищеною молодою грабиною, на самому дні, спочивало воно, немов велике чисте око, обрамлене довгими віями очерету, живлене, певно, підземними теплими водами, тихе й непорочне; було те озерце глибоке й чисте, з білим піщаним дном, і не полохані, не ловлені ніким дивилися на світ, відкривши ротики, потішні верховодки, шугали зигзагами, немов по склі, табунці мальків, у глибині повисали, ніби невагомі, червонопері клені, із зеленої осоки визирали вусаті коропи, сонно позіхаючи чорними ротами, а на самому дні, зарившись у пісок, спочивав молодий сом, він міцно спав і, певне, по–риб’ячому хропів, бо з
