Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Згасло зелене полум’я в очах Зореслави, кволим порухом засунула вона ніж у піхви, опустила руки, й безмежна туга оповила її обличчя.

Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльоза полегші стекла з її очей, та сліз не було. Не було!.. Тяжко карався Данило за свій злочин: немов новітній Каїн, започаткував він убивство співців, тож майбутні властителі, за його прикладом, теж убиватимуть своїх речників. Та крізь пекуче каяття іскрився промінь нової віри: прийде час — і співці сукупно з володарями стануть властителями духу й земель.

Князь діткнувся рукою до чола Зореслави, повів пальцями по лиці до підборіддя, підвів їй голову, заглянув у скісні половецькі очі; злива туги лилася з обличчя жінки, і жахно йому було від надміру її страждання, і радів, що воно є і в неї, і в нього, і в ратників, бо біль властивий тільки живим. Сказав:

— Зійшлись ми, Зореславо, з Митусою на заповітній межі добра і зла, та не порозумілись, тож нащадки хай розсудять, хто з нас більше злого вчинив, прагнучи творити добро.

Розвиднілось. Вийшла орда з табору — з луками, списами, таранами; у фортеці забили стражники в клепала, стали біля заборол руські ратники.

Князь піднявся на сторожову вежу. Зореслава стала біля пращі. Чекала наказу воєводи Чермного й шепотіла слова молитви:

«Не наведи на ни, Господи, напасті іскушенія, не предай нас у руки чуждих, да не прозветься град твой град пленен. Не напущай на ни скорби і глада, огня і потопленія. Мало показни, а много помилуй, яко не терпить наше естество долго носити гніва твоєго… Мир утверди, гради розвесели, мужі, і жони, і младенци спаси. Вся помилуй, вся утіш, вся обрадуй — нині, і присно, і во віки віков…»

Залога Тустанської фортеці стала одним тілом — розпочиналася битва за рідну землю, її дітей, зело і пісню.

Археологи ще спали на розстелених наметах, притулившись одне до одного, мов діти; мені здалося, що тільки Михайло Федорович умисне мружить очі, вдаючи, що спить, — можливо, дрімота надто поволі покидала його або ж не хотілося йому полохати нашого усамітнення.

Я сидів навпроти Адріани за погаслою ватрою; дим, який учора відокремлював нас і будив потаємне бажання переступити грань відчуження, вже й не курився; бентежне жадання зблизитися безповоротно пропадало: переді мною сиділа на колоді втомлена неспаною ніччю молода жінка, яка разом із світанком скинула з себе серпанок таємничості, немов артистка, що зійшла зі сцени у гримувальню і, змивши з лиця грим, повернула собі своє справжнє обличчя, — було воно миле, гарне і все ж звичайне; я знав, що тієї Адріани, яка товаришувала мені цієї ночі, вже ніколи не буде, як ніколи не побачу на краю урицьких скал невловимої гри реріхівських кольорів, — можливо, і вона, і кольори продовжать своє буття у моєму романі, якщо мені випадуть щастя й мука написати його.

Проте чар купальської ночі не розвіявся до решти, він ще жив у нас і неохоче вступався перед звичайним днем, мов ті вранішні сутінки, що ховалися тепер від сонця в яругах, щоб там животіти хоча б до обіду: Адріана ще вгадувала, читала плин моїх думок, я переконався в цьому, коли вона сказала:

— Я зрозуміла, вам не йдеться про те, щоб до багатющої творчості Франка додати ще один твір. Це не потрібне, та й ніхто не в силі те зробити. Ви хочете сказанням про Данила й Митусу розгадати секрет драми самого Франка: хто вбивав його, хто підтримував, і яке це мало значення для його творчості й для оточення.

— Уночі ви були багатші на уяву, Адріано, — усміхнувся я. — А тепер, коли все стало до банальності реальним і зрозумілим, вам захотілося на всьому поставити ще й розпізнавальні знаки. Я не заперечую того, що ви сказали, але чому ви не думали, що я цим сюжетом, можливо, пробую розгадати сенс картини Миколи Реріха «Снігова гряда» і ступінь власної готовності розпочати твір? Та й не треба забувати, що Митуса жив у своїй державі, а Франко — в чужій…

Утомлене обличчя Адріани вмить пожвавилося, стало знову таким, як уночі при місячному світлі — допитливим і зацікавленим. Промовила:

— То дайте мені відповідь ще й на таке питання, воно мене завжди цікавило: яка, на вашу думку, дозволена міра особистого, авторського у творі?

На це питання я відповів не зразу. Дозволена міра особистого у творі?.. А хто має право давати мені такий дозвіл — читач, я сам чи ремесло? Треба подумати… Світ, який відтворює автор, звісно, чужий для нього, його спершу треба пізнати. Пізнати своєю спроможністю. Та як тільки він дається в моє особисте сприйняття, зразу ж стає моїм власним, а тому зовсім іншим, ніж дотоді, коли існував відокремлено від мене, — «з мого духа печаттю». Приклад? Колись я стояв на березі Балтійського моря і не міг відірвати погляду від білого вітрильника, що при цілковитому штилі плавно йшов морською гладінню, ніби його вела незрима сила. Вітрильник малів і зникав у морській безвісті, та образ його залишався у моїй свідомості, ставав лише моїм, бо таким — легким, веденим невідомою силою — бачив його тільки я, і ще додавалося до його образу дивне почуття давнього знайомства з ним. Я довго не міг збагнути, звідки він мені такий близький, та враз із глибини пам’яті обізвалося в мені щемне пережиття прекрасного ще в дитинстві — було це враження від вірша Лермонтова «Белеет парус одинокий»; те моє пережиття наклалося нині на чужий предмет, привласнюючи його. І якби я був поетом і захотів оспівати цей вітрильник, то вклав би в нього не тільки нинішнє враження, а й дитяче пережиття прекрасного, спричинене читанням лермонтовської