Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Та цілими днями я чув лише здивовані вигуки й шепоти: «А то що за цудо?», «А диви, яка скривлена!», «Агій, най ся преч каже: в того кота очі, як у нашого війта!» Розбирали покупці образи святих та картини з жовтими лебедями на зелених ставочках, а я вертався на Стрілецьку, де мешкала Ванда, у її печальних очах відчитував слова Невідомого (п’єса Андрєєва йшла з аншлагами в Новому театрі, людям подобалося бачити на сцені нещасливіших за себе): «Дивно, правда? Так багато добрих людей на світі, а людина може вмерти з голоду…» Ці слова вимовляли лише її очі, а уста знаходили для мене інші, втішні… Вандині гнучкі руки оповивали мою шию, мене всього, з пучок її пальців струменіло тепло; пекучі, мов жаринки, вони дотикалися до мого обличчя, грудей, і я ставав тоді добрим і сильним; вона щораз то ближче пробиралася до мене, виборсуючись із свого минулого, яке хотіла назавжди забути й не могла його позбутися до решти; Ванда приглушувала ті відлуння давнього, що долинали з глибини її життя, словами: «Мій коханочку, мій любисточку, все буде добре, я з тобою, я тебе знайшла, я знайшла своє справжнє, мій красивий гуцуле, ти чистий і добрий, ти талановитий і незвичайний, повір у себе, повір у мене», — та минала запаморочлива ніч, і день звалювався на місто, на людей, на мене зливою битого череп’я з дахів, на оголеному комині реготав цинічномордий кіт, і я все більше й більше відчував, як добирається до мене безнадія.

Що я робив? Я покірно просив у товаристві «Просвіта» замовлення на ілюстрації до «Календаря». Замовлення мені дали, та коли я зробив ілюстрацію, цинічномордий кіт, ліниво кривлячи писок, почав тицяти мені лапою то на селянина, що зігнувся з серпом над колоссям (кіт фиркав, порскав: чому в селянина немає в очах радості від праці, від надії на запашну скибку хліба?), то на дівчину, що рекламує цигарки (що це за класична дама, чому не подолянка у стрічках і віночку?), то на козака, що «замовк, зажуривсь і на спис похиливсь, став на самій могилі» (а мав би махати шаблюкою й витинати гопака!), — ілюстрацій не прийняли, проте змилосердилися наді мною: якщо хочеш, будь нашим кольпортером, розпродуватимеш книжки українських письменників у кав’ярнях, театрах, касино.

З пачками книг і з надією на заробіток (книги ж — не малюнки, на них попит завжди кращий) я на перший раз подався до Народного дому, коли там відбувався академічний бал.

Уздовж стін зали стоять крісла, розпорядники у фраках вводять гостей, на галереї грає музика, молодь танцює, а матрони сидять; аранжер оголошує танці, матрони ловлять женихів; якась дама прихвалює молодому теологові свою доньку: доня у неї освічена, дуже цікавиться читанням; я пропоную матроні, донечці й кавалерові книжки, вони дивляться на мене здивовано: таж не заважайте, пане, теє… забавлятися!

Мене й справді штовхають танцюючі пари, я беру свої пачки з книжками і прямую через буфет до зелених картярських столиків, за якими панове грають у бридж і преферанс; добродії такі поважні й статечні, з сигарами в зубах, з золотими ланцюжками на камізельках; еліта нації відпочиває, і я розпродам тут усі книжки.

Сидить за крайнім столиком пан посол Копачинський, чекає на партнерів до преферансу, які он за буфетною стойкою попивають каву з лікером; я пропоную: «Купіть, добродію, «Semper tiro» Франка». — «Не читаю поезій», — відбуркує патріот, не дивлячись на мене. «То, може, твори Коцюбинського». — «Він теж вірші пише?» — «Ні, пане посол, це найкращий майстер сучасної української прози». — «Гм… А ще що маєте?» — «Твори Василя Стефаника». — «А цей пише віршами чи прозою?» — «Пане посол, невже ви нічого не чули про Стефаника?» — «Та йдіть до чорта! Я на дурниці не маю ні часу, ні грошей!.. Панове, панове, — гукає пан посол у бік буфету, — не витрачаймо дорогоцінного часу, прошу до преферансу!»

А однієї неділі… Ванда пішла до театру, а я блукав вулицями Словацького, Маршалківською й Міцкевича, чекаючи вечора: мені вдалось найнятися скрипалем у касино Големера, аж тут іде Шпатько з набитим портфелем — встиг уже, видно, відвідати за своїм календариком порядний дім; він, ніби нічого між нами й не було, голосно привітався:

«Іване, сервус!»

Я холодно кивнув головою, та він перейшов мені дорогу, схопив за руку, довго й сердечно вітався, поривався навіть обняти мене.

«Нічого не нагадуй, я нічого не пам’ятаю… Чув–єм, що бідуєш. Що ж, nad kazdym wisi katastrofa… А ти подивися тверезо на світ і зрозумій нарешті, що живеш у віці не пари й електрики, а корупції й протекції. Мені те все давно відомо… Нині ось я отримав від благодійників гроші: цілі дві години годував одне поважне сімейство своїми гуморесками, а воно мене — смажениною; під час розмови я, ніби між іншим, забідкався, що через брак «форси» не можу здійснити своєї мрії — відкрити у Львові клуб гумористів. І клюнуло. Панове господарі, такі щасливі, що мали можливість досхочу насміятися з іудеїв — ти ж знаєш мій репертуар, — не пожаліли двох сотень ринських — на сплату, я ж сплачу їм тоді, як рак на дубі свисне… Та не дивись на мене так, ніби я тобі межу переорав! Ти надаєш перевагу прекрасному, а я — доцільному. А не все доцільне є прекрасним: грифи, наприклад, огидні, але вони очищають землю од скверни… Я ладен стати грифом і очищати гаманці багатих і дурних плебеїв, щоб мати настрій, а головне — змогу творити. Я пишу повість — то буде шедевр! Я створю образ героя нашого часу — виродка. Напишу геть усе по правді, без усілякої там видуманої героїки, якої нема. Ходи зі мною, Івасю, удвох не пропадемо!»

Я виминув Шпатька й подався до касино Големера, за мною прошелестів свистячий сміх — той смішок переслідував мене весь час: тоді, коли мене вшехполяки вигнали з касино Големера, дізнавшись, що я приятель Карманського й Пачовського, й тоді, коли, прикинувшись євреєм, навчав єврейських дітей музики