Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

«Професоре, — звернувся Карл до Твардовського, — я нині весь час говоритиму від імені Адама Коцка, не перестаючи при тому бути поляком Карлом Адвентовичем… Отже, під час сецесії я, Адам Коцко, родом із Шоломиї Бібркського повіту, син переписувача паперів в асекураційному товаристві «Дністер», учився в Українській академічній гімназії у Львові. Про ваш виступ на деканатській раді гімназисти добре знали, він був вельми популярний серед молоді як зразок некультурності, і нам, поступовцям, прикро було дивитися, як вкриваються рум’янцем сорому за вас обличчя Оркана, Каспровича, Конопницької… А червоніти мусили: кожного порядного поляка палив сором за польського професора, який виходить до студентів в університетській тозі й нацьковує їх, щоб вони перед помешканням одного з найосвіченіших письменників Європи повісили на тополі опудало мавпи з табличкою «Іван Франко»… А в бібліотеці Оссолінських у книжці «Привіт др–ові І. Франкові», випущеній з нагоди 25–літнього ювілею його діяльності, ви — ваш почерк упізнали — записали на титулі, видерши перед тим з книжки портрет Франка: «Portret wydarlem, gdyz takiego lotra podobizna nie powinna sie znajdowac w swiecie»[64]… Якби я — вже не Адам Коцко, а Карл Адвентович, — мав у своєму серці до вас хоч крихту поваги, то легко міг би переконати вас, що української професури зовсім для університету вистачає: професор Горбачевський виховав цілу генерацію чеських хіміків, професора Пулюя запрошували на кафедру фізики до Софії навіть за тієї умови, що він буде читати лекції по–українськи, і є Верхратський, Колесса, Студинський, Дністрянський, Щурат, не кажу вже про Франка, якого такі, як ви, не допустили до викладання в університеті… А щодо літератури, то творів лише самого Франка вистачить на чималу бібліотеку. Є в українців свої культурні сили, та австрійський уряд присудив цю націю до сплачування податків і постачання рекрутів, а за ті податки утримує легіони польських гайдуків, які, коли йдеться про українські справи, вигукують своє «nie pozwalam!»[65] навіть супроти волі монарха, і будує для русинів не університетські приміщення, а казарми… Та, зрештою, ваш виступ на деканатському зібранні мав, як це не парадоксально, й позитивний момент і для українців, і для поляків: в українців розбудив революційну свідомість, поляків поділив на шовіністів і нормальних людей».

«Твардовський був не один sui generis[66], — сказав Пачовський. — Професор теології Фіалек відмовився приймати записи на семестр українською мовою. Це була друга, після виступу Твардовського, крапля, що перевершила чашу терпіння, — студенти зібралися на віче у Третьому залі університету. Промовець саме закінчував говорити про рівноправність української мови, коли почувся вигук: «Декан Твардовський іде!» Попереду вас, професоре, марширували два педелі, розштовхуючи студентів ліктями, за вами йшов ректор Ридігер, усіх вас оглушили свист і вигуки: «Pereat!»[67], «Ганьба!», «Пріч!», на ваші голови посипалися гнилі яйця, ви були змушені втікати… Та перелякала вас більше, ніж наш бунт, телеграма з Перемишля, яку на другий день доставили в деканат: «Хай живе поступова українська молодь з її законними бажаннями! За нашу і вашу свободу!» То був ваш провал, хоч ви й перемогли: революційний клич з часів польського повстання 1831 року підтримали газети «Kurjer Lwowski» й «Naprzod», перед українськими вигнанцями широко відчинились двері празьких, краківських, віденських вищих навчальних закладів, а польські студенти в Парижі затаврували вас ганебним словом «осадники».

З гурту студентів вийшов Петро Карманський, поправив окуляри й промовив несміливо:

«Під час другого спалаху бунту українських студентів 1907 року я потрапив до тюрми випадково. Довелося й мені, ідеальному лірикові, пройти крізь гарт тюремної голодовки. У Бригідках нас сиділо п’ятдесят осіб. Мирослав Січинський оголосив голодовку. Всі його підтримали. Я перший знесилів, і мені сказали виходити на волю. Я відмовився виходити без друзів. Тоді мене винесли на коці за тюремні ворота, та я поповз назад, а потім так зробили інші; я й нині боюся тюрми, але знаю, що таке солідарність. Нас звільнили всіх… Пане Твардовський, доведеться і мені подякувати вам за науку: ви й цього разу спричинились до студентського бунту. Але скажіть, ви не боїтеся тієї ганьби, яка покриє ваше ім’я на віки? Не боїтеся. Цього одного я не в силі зрозуміти…»

«Після тюрми, — сказав Коцко, — я поїхав до Америки агітувати емігрантів за повернення на батьківщину».

«Завісу! — оголосив Невідомий. — За хвилину — сцена друга. Богемний квартал Нью–Йорка — Грініч–віллідж!»

…Ручка кольта зігрілася в долоні й уже не морозила душу холодком смерті, шестизарядний кольт здавався тепер іграшкою, яку можна подарувати дитині замість страшака; Косинюк вийняв його з кишені, глянув, і в цю мить думка про смерть відчужилася від його свідомості, наче ніколи й не існувала; він відчув, як розслаблюються м’язи на обличчі, руках, ногах, що були напружені, немов перед стрибком у прірву, як розпогоджується вираз його лиця, наче в передчутті чогось приємного, щасливого, що неминуче має прийти; знав: ніщо вже не може завернути його з цієї добровільно вибраної дороги на ешафот, а все ж полегша навально вривалася в душу; це передчуття радості було звідкись йому відоме, Іван ґвалтував пам’ять, щоб згадати, коли, в якій ситуації, в чиїй присутності приходив уже до нього такий стан; і враз ніби тут, у кінці вулиці Театинської, звідки вже видно яму Замарстинова, оповиту димами, над якою вивищувалися дві гори: одна — Замкова, дбайливо доглянута, зверхня, немов графиня в зеленому криноліні, а друга — Левина, подзьобана піщаними печерами, заросла дерезою, дика й добріша, таки добріша, бо он зліва холодно зеленіє безлюдний Замковий купол й чекає не дочекається смертника, а праворуч у видовбаній рискалем піщаній печері сидять двоє й палко цілуються, гадаючи, що ніхто їх не бачить, а Іван стоїть і безсоромно підглядає, як обвиваються гнучкі дівочі руки довкола шиї хлопця, теплі руки обвивають його, Іванову, шию, і він знає: це Вандині руки, це її груди випорскують з пазушини, ніжні й тремтливі, мов павутинка, — враз ніби тут, у кінці вулиці Театинської, з голубого піднебесся, немов з колосників