Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Карманський почервонів, окуляри запітніли, він зняв їх і став невинно беззахисний, як дитина, осліплена світлом.

— Ти, Михайле, чиниш з себе Мефістофеля, а вигулькує з тебе простак… Пане Франко, не подумайте, що ми сваримося — це для розрядки перед серйозною розмовою.

— Та хіба я не бачу… — Франко узяв склянку з чаєм лівою рукою, праву заховав під стіл — Яцків і це запримітив. — Я давно хотів вам порадити, пане Карманський… якщо вже нагадали про серйозну розмову: ви досконало знаєте по–італійськи, візьміться за переклад Данте…

— «Божественної комедії»? Для кого?

— То вам тільки так здається, що нема для кого. Чей не закінчиться світ разом з нами… Нині наш мужик хоче такої книжки, щоб там були записані його права, але як колись її таки дістане, то відразу захоче поживи для свого духа. Внуки нинішніх неписьменних мужиків вам подякували б.

— Варто подумати… — Карманський протирав окуляри білосніжною хустинкою, підсліпувато нипав очима по залі, ніби шукав когось, і враз стрепенувся: навпроти нього поруч з Карлом Адвентовичем сиділа Ванда. Карл тримав руки Ванди біля своїх уст і шепотів: «Ти нині була незрівнянна».

Карманський поник: він не помітив, як Карл, що сидів з ним поруч, вийшов Ванді назустріч і привів її до столу; крадькома позирав на них, порівнював себе з Карлом і усвідомлював свій програш перед вродливим суперником; Ванда нахилила до Карла голову, з–під пасма довгого світлого волосся звабливо виглянуло біле, мов з алебастру виліплене, вушко; врода Ванди гнітила Карманського, він відвернув від неї голову й мимоволі прислухався до розмови Людкевича і Яцкова з Франком.

— Не подивуйтеся, пане доктор, — промовив Яцків, — що задам вам неделікатне, можливо, питання: поясніть секрет вашої працездатності, нас дивує…

— А–а, — знизав плечем Франко, — ви так само можете дивуватися, як павук за одну ніч встигає виткати величезну сітку. А це — особливість його професії…

— Добре вам говорити… Мені часом страшно: якби я вас, для прикладу, спитав, скільки ще мільйонів років буде крутитися наша земля, то ви б і на це питання вичерпно відповіли або сказали: погляньте працю такого–то астронома на такій–то сторінці…

— Перебільшуєте… Просто в той час, коли ви просиджуєте в кав’ярнях і сперечаєтеся, скільки правд є на світі, я працюю… Спитаєте, для чого так багато писати і чи все те потрібне. Не міг би твердити, що все. Та я у свої праці вношу свій темперамент і в такий спосіб розбуджую зацікавлення до порушуваних мною питань у людей, які досі й не підозрювали, що такі проблеми існують… А я їх бачу, відчуваю, вони буквально нахлинають на мене, а тому я не маю часу створювати майстерверки, не завжди дбаю про викінчення форм; це зле, та гадаю, що найголовніше нинішнє завдання письменника — збудити в читача думку…

— Я згоден з вами, — сказав Людкевич. — Бо й сам мрію створити таку музику, яка б тривожила душі людей і витіснила до чорта всі румби й танга разом з саксофонами й ручними гармоніями, щоб не заколисували нас до солодкого сну… Але що не конче треба витончувати форму твору, то я тут проти: брульйони довго не живуть.

— Пан Франко надто скромний, — вмить забув про Ванду Карманський. — Я щось ніяк не можу собі пригадати хоча б одної його чорнової роботи. А як і є, то вона має кращий вигляд, ніж у декого чистовик… Ну, що з того, що Яцків пише вночі на стінах, уранці розшифровує намазюкане, потім сім разів переписує, поки не доведе рукопис до вигляду літографованого запрошення на бал. Що з того?

— Принаймні більше користі, ніж з рим «жаль — печаль — рискаль».

— Профа–ан! — заспівав Карманський. — Хіба ти розумієшся на поезії?

— Ну, як ти такий віртуоз, то придумай риму до слова «морква».

— Полтва!

— Отак усе в тебе виходить кострубато… Пане Франко, а скажіть: знайдеться хтось такий у Галичині, хто прочитав би все, що ви написали? Можете не відповідати, бо — ні. Нікого ж одночасно не цікавить і політика, і лірика, і земельне питання, і етнографія, і Шекспір, і апокрифи…

— О, до речі — про апокрифи, — перебив Яцкова Карманський. — Протягом довгих дванадцяти років ви, пане доктор, збирали, впорядковували, науково опрацьовували й видали п’ять великих томів «Апокрифів і легенд з українських рукописів». Жодна інша слов’янська література, крім російської, не має такої збірки старовини… Але ж чи варта шкіра вичинки? Дванадцять років! Ви ось сказали, що не маєте часу відшліфовувати написане… Чи ж ті легенди про святого Климентія або Лазареве воскресіння аж так потрібні нашому народові?

Франко підвів голову, його сині очі налилися холодним полиском, він підняв до грудей руки, мовби хотів стукнути ними об стіл, і я остаточно переконався, що пальці на його правій руці таки не розгинаються — на правій руці Франка! Мені стало моторошно, а може, то привиділося: Франко ж заговорив з молодечим запалом, він ще дужий…

— Потрібні, навіть дуже потрібні!.. Як світло місяця є рефлексом світла сонця, так знання будущини є рефлексом знання минувшини… При укладанні програми на завтра треба заглянути в минуле, інакше станемо біологічними істотами, які здатні сприймати світ, але не здатні передати набутий досвід майбутньому поколінню. Станемо модерними гомункулусами, яким ніщо не дороге… Нам потрібен історичний матеріал, історична повість, роман, оповідання…

— А чому ж тоді ви написали тільки одну історичну повість? — запитав Людкевич.

— Що за атака на мене? — усміхнувся Франко. — Чому не написав… Я багато чого не зробив. Скручені голови… скручені голови. А мав намір!

У фойє почулася голосна розмова. «Велике