Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано
Було спекотно, й це бабине літо триватиме, мабуть, аж до листопада. Він вирішив пройтися замість чекати, як завжди, сидячи в кабінеті, доки сонце сяде. Повернувшись з прогулянки, він спробує, за допомогою лупи вчитати сторінки, які вчора проглянув лише побіжно. Може, йому пощастить знову натрапити на Анні Астранд. Він шкодував, що не порозпитував її, коли вони зустрілися по п’ятнадцяти роках після того епізоду з фотографіями, але пізніше зрозумів, що все одно не почув би від неї жодної відповіді.
*
Надворі він почувся ще безжурніше, ніж у попередні дні. Мабуть, не варто заглиблюватися в таке далеке минуле. Навіщо? Він не згадував про нього вже багато років, аж цей період життя почав ввижатися йому мов через каламутне скло. Крізь нього проникало притлумлене світло, але було незмога розрізнити ні облич, ні навіть силуетів. Матове скло, неначе захисний екран. Можливо, завдяки цій добровільній амнезії йому вдалося цілком убезпечитися від того минулого. Чи, може, просто плин часу розчинив барви і постирав гострі кути.
Там, на хіднику, у світлі бабиного літа, яке надавало вулицям Парижа позачасової елегійності, у нього знову виникло враження, що він просто лежить на спині й ледь погойдується на воді. Це враження вперше з’явилося в нього минулого року, і він тоді подумав, чи це не ознака наближення старості. З ним траплялися, ще замолоду, такі стани півсну, після безсонної ночі, коли тебе ніби кудись несе якась течія, але тепер відчуття було іншим: ніби котишся зі схилу, за інерцією, з вимкнутим двигуном. Але як далеко?
Він неначе котився, підвладний лише вітру і земному тяжінню. Він стикався з людьми, які йшли назустріч і не встигали ухилитися. Він вибачався. Це ненавмисно. Зазвичай він був обачніший, коли йшов вулицею, і завжди готовий перейти на інший бік, тільки-но бачив, навіть здалеку, когось зі знайомих, хто міг до нього заговорити. Він помітив, наскільки рідко йому зустрічаються люди, яких йому насправді хочеться бачити. Двічі чи тричі за все життя?
Він би охоче пройшовся до вулиці Шарон, аби віддати Шанталь Гріппе її сукню, але не хотів натрапити на Жіля Оттоліні. А коли навіть так? Це стало б нагодою дещо з’ясувати про непевне існування цієї людини. Він згадав слова Шанталь Гріппе: «Вони хочуть звільнити його з агентства „Свіртс“». Але ж вона чудово знала, що агентства «Свіртс» не існує. А книжка «Аматор верхогонів» з довоєнними авторськими правами? Чи Оттоліні подав рукопис до видавництва «Сабліє» у попередньому житті, вказавши інше ім’я? Він, Дараган, мав підстави зажадати у нього пояснень.
*
Він уже був біля аркад Пале-Руаялю. Ішов навмання. Але, перетинаючи міст дез Ар і двір Лувру, він опинився на маршруті, знайомому із самого дитинства. Йдучи вдовж так званого «Лувру антикварів», він пригадав різдвяні вітрини колишнього універмагу «Лувр». А тепер, коли він раптом спинився посеред галереї Божоле, ніби це була мета його прогулянки, у пам’яті зринув інший спогад. Він так довго лежав углибині, далеко від світла, що тепер виглядав як новий. Було не зрозуміло, чи це справді спогад, чи якесь миттєве видиво, яке вже не належить минулому, бо неначе відірвалося від нього, мов вільний електрон: вони з матір’ю — одного з тих рідкісних разів, коли вони десь були разом, — заходять до крамниці, де багато книжок і картин, і мати розмовляє з двома чоловіками: один сидить за письмовим столом, а інший стоїть, спершись ліктем на мармуровий камін. Ґі Торстель. Жак Перрен де Лара. Завмерлі в тих позах до кінця віків. Як могло так статися, що тієї осінньої неділі, коли вони поверталися з Трамбле з Шанталь і Полем, це прізвище не пробудило в ньому ніякого спогаду, навіть коли в руках опинилася візитна картка, де воно було зазначене разом з адресою книгарні?
Коли вони їхали в авто, Торстель навіть згадав про «будинок на околицях Парижа», де бачив його дитиною, — будинок Анні Астранд. Він, Дараган, прожив там майже рік. У Сен-Ле-ла-Форе. «Я пригадую, там був хлопчик, — сказав тоді Торстель. — Це, мабуть, ви...» І Дараган відповів тоді холодно, ніби то не про нього. Це сталося тієї неділі, коли він почав писати «Чорний колір літа», після того, як Торстель підвіз його до скверу Грезіводан. І йому ні на мить не спало на думку запитати, чи той пам’ятає жінку, що жила в будинку у Сен-Ле-ла-Форе, «таку собі Анні Астранд». І чи, часом, не знає, де вона тепер.
Він сів на лаві, на осонні, біля аркад галереї Божоле. Він проходив пішки цілу годину й навіть не помітив, що спека була ще сильнішою, ніж у попередні дні. Торстель. Перрен де Лара. Так, він востаннє бачив Перрена де Лара того ж року, коли вперше побував у Трамбле, йому тоді саме виповнився двадцять один рік, — і ця зустріч була б приречена на холодний морок забуття[7], як співається у пісні, якби вони не згадали Анні Астранд. Якось увечері він сидів у кав’ярні поряд з Круглою площею, на Єлисейських Полях, її в наступні роки перетворили на драгстор. Була десята година. Перепочинок перш ніж вирушити до скверу Грезіводан чи, скоріше, на вулицю Кусту, де він віднедавна винаймав кімнату за шістсот франків на місяць.
Того вечора він не відразу помітив, що перед ним, на терасі, сидить Перрен де Лара. Один.
Чому він з ним заговорив? Вони не бачилися з десяток років, і той чоловік напевно його не впізнає. Але це було в пору написання першої книжки, і Анні Астранд пронизувала всі його думки. Можливо, Перрен де Лара щось про неї знає?
Він підійшов і став перед ним, доки той не підвів голову. Ні, він його не впізнав.
— Жан Дараган.
— А!.. Жан...
Він усміхався блідою усмішкою, ніби йому ніяково, що його побачили в такий час, одного, в такому місці.
— Ви за цей час підросли... Сідайте, Жане...
Він кивнув йому на стілець напроти себе. Дараган на мить завагався. Скляні двері тераси були прочинені. Досить промовити слова, звичні
