Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано

—  Ви прочитали документи?

—  Так.

—  Пробачте, що телефоную так пізно... Але мені нетерпеливилося почути вашу думку... Ви мене чуєте?

—  Так.

—  Нам треба зустрітися, доки Жіль не повернувся. Можна до вас зайти?

—  Зараз?

—  Так, зараз.

Він дав їй адресу, назвав код і поверх. Чи, може, сон триває? Кілька митей тому лице Анні Астранд здавалося йому таким близьким... Вона сидить за кермом своєї машини, перед будинком у Сен-Ле-ла-Форе, він —  на сидінні поряд із нею, і вона йому щось говорить, але він не чує її голосу.

На столі безладно лежали скопійовані сторінки. Він забув, що тільки-но поперекреслював їх синіми рисками. Й ім’я Анні Астранд впадало в око, обведене червоним колом... Жіль Оттоліні не повинен цього бачити. Червоне коло може навести на слід. Будь-який слідчий запитав би, коли б побачив його, гортаючи сторінки: «Чому ви підкреслили це прізвище?»

Він поглянув на граб з нерухомою кроною і почувся впевненіше. Це дерево —  вартовий, єдиний, хто ним опікується. Він став перед вікном на вулицю. Такої пори не проїздило жодне авто й ліхтарі світили просто так. Він побачив, як Шанталь Гріпе крокує тротуаром напроти і, здається, дивиться на номери будинків. У руці в неї пластикова сумка. Невже вона прийшла сюди пішки, з вулиці Шарон? Двері під’їзду грюкнули, потім на сходах залунали її кроки, повільні, ніби вона вагалася, піднімаючись маршами. Він відчинив їй, не чекаючи дзвінка, і вона здригнулася від несподіванки. На ній знову були чорна сорочка й чорні штани. Вираз її обличчя був такий самий нерішучий, як і першого разу, в кав’ярні на вулиці Аркад.

—  Я не хотіла вас турбувати так пізно...

Вона нерухомо стояла на порозі, з винуватим виразом. Він узяв її за руку й завів до квартири. Інакше, йому здалося, вона б пішла геть. У кімнаті, яка слугувала йому кабінетом, він указав їй на канапу, і вона сіла, поклавши пластикову сумку поряд.

—  Отже, ви прочитали?

Вона запитала з тривогою в голосі. Чому це її так бентежило?

—  Прочитав, але насправді мало чим можу бути корисний вашому другові. Мені невідомі ці люди.

—  Навіть Торстель?

Вона дивилася йому просто в вічі.

Допит знову почався й триватиме без перерви, аж до ранку. Потім, близько восьмої, у двері подзвонять. Це буде Жіль Оттоліні, який повернувся з Ліона, і він заступить її.

—  Так, навіть Торстель.

—  Чому ж тоді ви використали це прізвище в книжці, якщо не знаєте його?

Вона промовила ці слова удавано наївним тоном.

—  Я вибираю прізвища навмання, гортаючи телефонний довідник.

—  Отже, ви не можете допомогти Жілю?

Він сів поряд із нею на канапі й наблизив до неї обличчя. В око знову впав шрам на лівій вилиці.

—  Він думав, ви допоможете йому написати... Він думав, що все на цих аркушах вас безпосередньо стосується...

У нього цієї миті виникло відчуття, що вони міняються ролями і ще трохи, й вона «розколеться», як кажуть —  він колись чув —  у певних колах. У світлі лампи були помітні тіні, що залягли в неї під очима, й тремтячі руки. Вона здавалася блідішою, ніж тоді, коли він відчинив їй двері.

На столі на видноті лежали позакреслювані олівцем сторінки. Але вона поки що їх не помітила.

—  Жіль прочитав усі ваші книжки й зібрав про вас чимало даних...

Ці слова його трохи збентежили. Він мав необачність привернути увагу людей, які тепер не дадуть йому спокою. Як, наприклад, деякі особи, з ким ви зустрілися поглядом. Вони раптом можуть накинутися на вас, без жодної причини, або причепитися з розмовою, і таких дуже важко спекатися. Він завжди опускав очі, коли йшов вулицею.

—  І потім, вони хочуть звільнити його з агентства «Свіртс»... Він знову залишиться без роботи...

Дарагана вразив покірний тон, яким вона це сказала. У цих словах йому вчулися нотки роздратування й навіть зневаги.

—  Він думав, ви йому допоможете... У нього склалося враження, що ви давно знайомі... Йому про вас багато відомо...

Схоже, вона ладна розповісти більше. Була та пора ночі, коли грим розпливається й люди доходять межі, за якою стають занадто відвертими.

—  Хочете чогось випити?

—  О, так, чогось міцного... Я потребую допінгу...

Дарагана здивувало, що у своєму віці вона вживає цей старомодний вислів. Він уже давно не чув виразу «потребувати допінгу». Можливо, Анні Астранд теж колись так казала. Вона стисла руки, ніби щоб стримати їхнє тремтіння.

У шафі на кухні він знайшов тільки напівпорожню пляшку горілки й не міг пригадати, звідки вона там узялася. Шанталь вмостилася на дивані, витягнувши ноги і спираючись спиною на велику помаранчеву подушку.

—  Даруйте, я трохи стомилася...

Вона зробила ковток. Потім ще один.

—  Мені вже краще. Ця жахлива вечірка...

Вона дивилася на Дарагана, ніби очікувала реакції на свої слова. Він трохи завагався, перш ніж запитати.

—  Яка вечірка?

—  На якій я сьогодні була...

Потім, сухим голосом:

—  Мені платять за ці «вечірки»... це заради Жіля... Йому потрібні гроші...

Вона опустила голову. Здавалося, шкодує про сказане. Вона поглянула на Дарагана, що сидів напроти на зеленому велюровому табуреті.

—  Не він потребує вашої допомоги, а я...

Вона дивилася на нього з усмішкою, яку можна було назвати блідою чи вицвілою.

—  Я все ж порядна жінка... Тому мушу застерегти вас проти Жіля...

Вона посунулася й сіла на край канапи, щоб бути напроти нього.

—  Він назбирав про вас інформацію... через отого знайомого, з поліції... І шукав з вами контакту...

Утома? Дараган уже не розумів її слів. Яку саме «інформацію» про нього цей тип міг отримати в поліції? У всякому разі, матеріали «досьє» були мало переконливими. І ці прізвища були йому невідомі. Крім материного, Торстеля, Буньяна і Перрена де Лара. Та й у такому тумані... Вони так мало важили в його житті... Статисти, що давно зникли... Звичайно, там згадувалася Анні Астранд. Але побіжно. Її ім’я було непомітним, загубленим серед усіх інших. До того ж, з помилкою в написанні: Астран.

—  Не турбуйтеся про мене, —  промовив Дараган. —  Я нікого не боюся. А надто шантажистів.

Схоже, її здивувало це слово —  шантажист, проте це була ніби очевидність, просто воно не спало їй на думку.

—  Я часто думала, чи він не