Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано

Вона вдивлялася в нього своїми вузькуватими очима.

—  Краще не казати йому, що ми бачилися.

Вона підвелася, зачинила одне з двох прокритих вікон і знову сіла на матрац. Дарагану здалося, ніби вона зробила це, щоб їх ніхто не почув.

—  Перш ніж піти працювати у «Свіртс», Жіль писав статті про верхогони й коней для спеціалізованих журналів і видань.

Вона завагалася, як перед важливим зізнанням.

—  Замолоду він навчався у школі жокеїв у Мезон-Лафітті. Але це було дуже тяжко... й довелося покинути... Ви зрозумієте, коли читатимете книжку...

Дараган уважно слухав. Було незвично так швидко входити в чуже життя... Він думав, що в його віці таке з ним уже не трапиться через замкненість і через відчуття, неначе люди поволі віддаляються від нього.

—  Він часто брав мене із собою на іподроми... Навчив грати... Ви ж знаєте, це як наркотик...

Здавалося, вона посумнішала. Дараган подумав, чи вона не шукає якоїсь підтримки з його боку, грошової чи моральної. І неоковирність двох останніх слів, які спали йому на думку, здалася йому смішною.

—  І ви й далі граєте на іподромах?

—  Дедалі менше, відтоді, як він почав працювати у «Свіртс».

Вона стишила голос. Можливо, вона боялася, що Жіль Оттоліні раптом зайде до кімнати й заскочить їх удвох.

—  Я покажу вам матеріали, які він зібрав для статті... Може, ви колись були знайомі з тими людьми...

—  Якими людьми?

—  Наприклад, із чоловіком, про якого він вас розпитував... з Ґі Торстелем.

Вона знову відкинулася на ліжку, щоб узяти з низу тумбочки блакитну картонну теку. В ній були якісь надруковані на машинці аркуші й книжка, яку вона йому простягнула —  «Чорний колір літа».

—  Залиште книжку собі, —  сухо промовив Дараган.

—  Він заклав сторінку, де згадується той Ґі Торстель.

—  Нехай зробить копію. Щоб мені всього не перечитувати...

Вона, здавалося, була здивована, чому він не хоче перечитувати свою книжку.

—  Трохи згодом ми підемо й зробимо копії матеріалів, і ви їх візьмете із собою.

І вона показувала на машинописні аркуші.

—  Але все має лишитися між нами...

Дарагану було незручно сидіти на стільці й, щоб приховати це, він знічев’я гортав книжку Жіля Оттоліні. У розділі «Іподроми» в око впало слово, надруковане великими літерами: ТРАМБЛЕ. І від цього слова в ньому щось ворухнулося, хоч він і не втямив чому, так, наче забутий спогад поволі зринав із пам’яті.

—  Побачите. Це цікава книга.

Вона підвела до нього голову й усміхнулася.

—  Ви давно тут мешкаєте?

—  Два роки.

Бежеві стіни, які вже багато років не перефарбовували, письмовий стіл і два вікна у двір... Він жив у таких самих кімнатах, у віці цієї Шанталь Гріпе, й коли був ще молодшим. Але в ті роки це було не у східних кварталах. Скоріше в південних, на межі 14-го і 15-го районів. І в північно-східних, у сквері Грезіводан, який вона тільки-но згадала, за якимось таємничим збігом. І ще під Монмартрським пагорбом, між площами Піґаль і Бланш.

—  Я знаю, Жіль телефонував вам сьогодні вранці, перш ніж вирушити до Ліона. Він сказав вам щось особливе?

—  Тільки попросив про нову зустріч.

—  Він злякався, що ви розсердилися.

А може, Жіль Оттоліні знає про цю їхню зустріч. Може, він вирішив, що Шанталь буде переконливішою і краще розпитає його, мов оті інспектори поліції, які заступають одне одного впродовж допиту. Ні, він не в Ліоні, а слухає їхню розмову за дверима. Ця думка викликала в нього усмішку.

—  Даруйте за цікавість, але чому ви змінили ім’я?

—  Мені здалося, що Шанталь —  це простіше, ніж Жозефіна.

Вона промовила це з надто серйозним виразом, ніби дуже довго обмірковувала вибір нового імені.

—  Здається, в наш час уже майже не лишилося Шанталь. Як ви натрапили на це ім’я?

—  Вибрала в календарі.

Вона поклала блакитну картонну теку на матрац, поряд із собою. З неї виглядала велика світлина, яка лежала між примірником «Чорного кольору літа» і аркушами.

—  Що це за фото?

—  Фото якоїсь дитини... Побачите... Воно з досьє.

Йому не сподобалося це слово —  «досьє».

—  Жіль отримав із поліції певну інформацію про справу, яка його зацікавила... Ми на іподромі познайомилися з поліцейським... А той знайшов у архіві... Фотографія звідти.

Вона знову заговорила хриплуватим голосом, як тоді, в кафе, це звучало дивно, зважаючи на її вік.

—  Ви дозволите? Мені зависоко на стільці.

Він сів на підлозі, перед ліжком. Тепер вони були на одному рівні.

—  Та ні... Вам незручно... Сідайте на матрац.

Вона нахилилася до нього, і її обличчя було так близько від його, що він помітив малесенький шрам на лівій вилиці. Трамбле. Шанталь. Сквер[3] Грезіводан. Ці слова подолали потрібний шлях. Вас ніби щось укусило, ледь відчутно, але біль наростає, як від глибокого порізу. Теперішнє й минуле зливаються, і це здається природним, бо їх відділяла лише тонка целофанова плівка. Той укус пронизав целофан. Він уже не міг пригадати, якого року, але він був дуже молодим, у такій самій невеликій, як оця, кімнаті, разом з дівчиною, яку звали Шанталь —  поширеним у ту пору іменем. Чоловік цієї Шанталь, його звали Поль, з кількома друзями вирушив, за звичкою, в суботу пограти в казино на околицях Парижа —  в Ангені, у Форж-лез-О... і назавтра вони повернуться з якимись грошима. Він, Драган і Шанталь цілу ніч пробудуть разом у тій кімнаті, в будинку у сквері Грезіводан, до їхнього повернення. Її чоловік, Поль, —  учащав і на іподроми. Гравець. Але він покладався тільки на ігрові трюки.

Інша Шанталь —  з теперішнього часу —  підвелася й відчинила одне з двох вікон. У кімнаті вже ставало задушливо.

—  Я чекаю дзвінка від Жіля. Я не скажу йому, що ви тут. Ви ж обіцяєте допомогти йому?

У нього знову з’явилося відчуття, неначе вони змовилися, вона й Жіль Оттоліні, не давати йому спокою й по черзі домагатися зустрічей. Але з якою метою? І в чому саме допомогти? Написати статтю про якийсь давній випадок, про який він, Дараган, іще навіть нічого не знає? Може, оте «досьє», як вона щойно сказала, оте досьє, поряд із нею, на ліжку, в розкритій картонній теці, хоч трохи прояснить йому цю справу.