Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано
Вона насідала й кивала пальцем. Було не зрозуміло, чи цей жест означав погрозу.
— Якщо він пояснить, чого саме очікує від мене.
З ванної залунав пронизливий дзвінок. Потім якась мелодія.
— Мій мобільний. Це, мабуть, Жіль.
Вона пішла до ванної й зачинила за собою двері, ніби не хотіла, щоб Дараган чув розмову. Він сів на ліжко. Він не помітив був вішалки на стіні, біля входу, на якій висіла сукня, як йому здалося, з чорного сатину. З обох боків, під плечима — зображення ластівки, вишите золотистими нитками. Застібки-блискавки на стегнах і рукавах. Старовинна сукня, мабуть, з блошиного базару. Він уявив її в цій сукні з чорного сатину з двома золотистими ластівками.
За дверима ванної розмова часто уривалася, й кожного разу Дараганові здавалося, що її закінчено. Потім знову лунав її хриплуватий голос: «Ні, обіцяю тобі...», і ці слова повторилися двічі чи тричі. І також «Ні, це не правда» і «Це значно простіше, ніж тобі здається...». Схоже, Жіль Оттоліні їй чимось дорікав чи ділився своїми турботами, а вона його втішала.
Розмова затягувалася, й Дараганові закортіло нишком піти звідси. Молодим він користався першою ж нагодою, аби втекти з чийогось товариства, навіть не усвідомлюючи чому — чи то щоб порвати з тими людьми, чи просто потрапити на свіже повітря. Але тепер він відчував потребу плисти за течією й не чинити опору. Він витягнув з блакитної теки світлину, на яку нещодавно звернув увагу. Хлопчик років семи, з короткою стрижкою, за модою 50-х років, але це міг бути й теперішній хлопчик. Настала епоха, коли всі моди — позавчорашні, вчорашні й сьогоднішні — перемішалися й, можливо, дітей знову почали зачісувати, як раніше. Треба буде з цим розібратися, і йому вже нетерпеливилося поспостерігати, на вулиці, як тепер пострижені діти.
Вона вийшла з ванни з телефоном у руках.
— Пробачте... Розмова затягнулася, бо я мала його підбадьорити. Часом Жіль усе бачить у темних барвах.
Вона сіла поряд з ним на ліжку.
— От чому ви маєте йому допомогти. Він дуже просить вас згадати Ґі Торстеля. Ви його не пригадуєте?
Знову допит. До якої години ночі це триватиме? Він уже не зможе покинути цю кімнату. Мабуть, вона замкнула двері. Але він почувався спокійним, хіба що трохи стомленим, як завжди в таку пообідню пору. І він би охоче попросив у неї дозволу прилягти на ліжку.
Він подумки повторював це слово й не міг відволіктися від нього. Трамбле. Іподром на південно-східній околиці, куди Шанталь і Поль потягли його із собою якоїсь неділі, восени. Поль заговорив, коли вони сиділи на трибуні, з якимось чоловіком, старшим від них, і потім пояснив, що часом бачив його в казино у Форж-лез-О і що він також грав на іподромі. Той чоловік запропонував підвезти їх до Парижа машиною. Була вже справжня осінь, а не таке бабине літо, як тепер, у цій задушливій кімнаті, й не знати коли він зможе нарешті звідси піти... Вона склала блакитну теку й поклала собі на коліна.
— Ходімте зробимо вам копії... Це поряд...
Вона глянула на годинник.
— Там відчинено до сьомої... Ми ще встигнемо.
Згодом він спробує пригадати точний рік тієї осені. Від Трамбле вони спочатку їхали вздовж Марни, а потім через Венсенський ліс, коли вже вечоріло. Дараган сидів біля чоловіка, що був за кермом, інші — на задньому сидінні. Чоловік здивувався, коли Поль їх познайомив — «Жан Дараган».
Вони говорили про незначущі речі, про сьогоднішні перегони в Трамбле. Чоловік раптом сказав йому:
— Ваше прізвище Дараган? Здається, я знав ваших батьків, колись давно...
Слово «батьки» прозвучало несподівано. Йому здавалося, що він ніколи не мав батьків.
— Років п’ятнадцять тому... У будинку, на околиці Парижа... Там був хлопчик...
Чоловік повернувся до нього.
— Той хлопчик, як я розумію, — це ви...
Дараган злякався, що той почне розпитувати про період життя, який він майже стер з пам’яті. І потім, йому не було чого розповісти про той час. Але чоловік промовчав. Та згодом промовив:
— Я не пригадую, де саме під Парижем був той будинок.
— Я теж. — І він одразу пошкодував, що відповів таким сухим тоном.
Так, йому нарешті пригадається точний рік тієї осені. Та тепер він і далі сидів на ліжку поряд із Шанталь, і йому здалося, неначе він на мить задрімав, а тепер прокинувся. Він зробив спробу підтримати розмову.
— Ви часто вдягаєте цю сукню?
Він вказав на сукню з чорного сатину з двома золотистими ластівками.
— Вона тут була, коли я винайняла цю кімнату. Мабуть, її носив хтось, хто жив тут раніше.
— Чи, може, ви, але в попередньому житті.
Вона спохмурніла й кинула на нього недовірливий погляд.
— Ходімте зробимо вам копії.
Вона підвелася, й Дараганові здалося, що їй кортить якомога швидше піти з цієї кімнати. Що її злякало? Мабуть, не треба було говорити з нею про цю сукню.
~
Після повернення додому він подумав, чи це йому не наснилося. Це все, мабуть, через бабине літо і спеку.
Вони разом пішли до крамниці канцелярських товарів, що на бульварі Вольтера, де в кутку стояла копіювальна машина. Машинописні аркуші досьє були тонкі, мов папір, який колись використовували для листів «авіа».
Вони вийшли з крамниці й трохи пройшлися бульваром. Схоже, вона не поспішала прощатися. Можливо, боялася, що після цієї зустрічі він більше не дасть про себе знати, і Жіль Оттоліні так нічого й не довідається про загадкового Ґі Торстеля. Та й він теж охоче побув би з нею ще, настільки його лякала перспектива самотнього повернення додому.
— Якщо ви прочитаєте документи сьогодні ввечері, можливо, це освіжить вашу пам’ять, — і вона вказала на помаранчеву картонну теку, де тепер лежали тільки-но зроблені копії. Вона навіть наполягла, щоб вони скопіювали й світлину хлопчика. — Можете телефонувати мені в будь-який час, цілу ніч... Жіль повернеться лише завтра по обіді... Мені буде цікаво дізнатися вашу думку про все це...
Вона дістала з гаманця візитну картку з написом «Шанталь Гріппе», адресою 118, вулиця Шарон і номером телефону.
— Мені час додому. Жіль скоро дзвонитиме, а я не взяла з собою телефону.
Вони розвернулися й пішли в бік вулиці Шарон. Обоє мовчали. Говорити не було потреби. Їй, схоже, здавалося природним крокувати поряд, і Дараган подумав, що якби узяв її під руку, вона