Щоб не загубитися у місті - Патрік Модіано
Вона усміхалася, й Дараган подумав, чи це не жарт.
— Часом я дуже боюся за Жіля. Тому я й залишаюся разом з ним... Ми так давно знаємося...
Голос ставав дедалі хрипкіший, і він уже боявся, що ці одкровення затягнуться до ранку. Чи вистачить йому уваги, аби слухати її цілу ніч?
— Насправді він поїхав не в Ліон, у службових справах, а грати в казино...
— У казино в Шарбоньєрі?
Ці слова дуже швидко навернулися йому на язик, і він сам був здивований словом «Шарбоньєр», яке давно забув і яке тепер раптом спливло з минулого. Коли вони вирушали у казино, до Шарбоньєру, Поль та інші виїжджали у п’ятницю по обіді й поверталися до Парижа тільки в понеділок. Отож він майже три дні проводив разом із Шанталь, у кімнатці у сквері Грезіводан.
— Так, він поїхав у шарбоньєрське казино. У нього там є знайомий круп’є... Він привозить звідти трохи більше грошей, ніж зазвичай.
— А ви з ним не їздите?
— Ніколи. Крім одного разу, коли ми познайомилися... Я годинами чекала на нього у клубі Гайон... Там є зала очікування для жінок...
Невже Дараганові вчулося? Гайон, як і Шарбоньєр, — колись ця назва була йому знайома. Шанталь несподівано з’являлася в нього, у сквері Грезіводан, і казала: «Поль поїхав у клуб Гайон... Ми можемо провести вечір разом... І навіть ніч...»
Отже, клуб Гайон іще існував? Чи просто призабуте слово, колись чуте в молодості, знову повертається до вас, мов приспів давньої пісні, чи як ледь чутне відлуння, по багатьох роках, чи й під кінець життя?
— Коли я залишаюся сама в Парижі, він відряджає мене на дещо своєрідні вечірки... Я погоджуюся, заради нього... Йому завжди бракує грошей... А тепер буде ще гірше, бо він лишається без роботи...
Але навіщо йому подробиці приватного життя Жіля Оттоліні й Шанталь Гріппе? Колись раніше нові зустрічі часто були різкими й прямими — двоє людей стикалися на вулиці, як машинки автородео з атракціону дитинства. Цього разу все було плавно — загублений блокнот, телефонний дзвінок, зустріч у кафе... Так, усе легко, мов у сні. І сторінки «досьє» викликали у нього дивне відчуття: певні імена, передусім Анні Астранд, і всі ті слова, нагромаджені одне на одне, без інтервалу, раптом відкрили якісь епізоди життя, побачені ніби крізь деформуючу шибку, наче безладні сцени, що переслідують вас лихоманними ночами.
— Він завтра повертається з Шарбоньєра... в обід... Він вам телефонуватиме... Але не кажіть, що ми з вами зустрічалися.
Дараган подумав, чи вона справді говорить щиро й чи сама не розповість Оттоліні про те, як прийшла до нього цієї ночі. А може, саме Оттоліні доручив їй так зробити. Зрештою, він був певен, що зможе спекатися їх, тільки-но схоче, як це вже бувало багато разів у його житті.
— Інакше кажучи, — промовив він награним тоном, — ви з ним — двійко авантюристів.
Її, схоже, ошелешили ці слова. Він одразу пошкодував про них. Вона втягнула голову в плечі, і йому на мить здалося, що вона зараз заплаче. Він нахилився до неї, але вона відвела очі.
— Це все через Жіля... Я не винна...
Потім, після хвилинного вагання:
— Остерігайтеся його... Він щодня вимагатиме зустрічей... Він не дасть вам спокою ні на хвилину... Він такий...
— ...причепа?
— Так. Великий причепа.
І, схоже, вона надавала цьому слову якогось бентежного смислу, на перший погляд, невідчутного.
— Я не знаю, що він там про вас довідався... Можливо, з досьє... Я не читала... Він скористається цим для тиску...
Останнє слово прозвучало в її вустах фальшиво. Скоріше за все, це Оттоліні сказав їй про «тиск».
— Йому потрібна допомога в написанні книжки... Він так мені пояснив...
— Ви певні, що він не домагається чогось іншого?
Вона на мить завагалася.
— Ні.
— Може, він хоче попросити в мене грошей?
— Можливо... Гравцям завжди потрібні гроші... Так, звісно, він проситиме у вас грошей.
Мабуть, вони удвох говорили про це після їхньої зустрічі на вулиці Аркад. Вони, напевне, були в цілковитій безвиході — Шанталь колись вживала цей вислів, говорячи про Поля. Але той не втрачав надії й покладався на свої гральні трюки.
— Ще трохи, і в нього навіть не буде грошей на кімнату у сквері Грезіводан...
Так, мабуть, за сорок п’ять років винайм, у сквері Грезіводан значно подорожчав. Дараган колись жив там потай, завдяки другові, якому власник кімнати довірив ключі. Там був телефон із замочком на циферблаті, щоб не можна було подзвонити. Але він таки примудрявся набирати певні номери.
— Я теж, — промовив він, — свого часу жив у сквері Грезіводан...
Вона здивовано глянула на нього, ніби не очікувала, що між ними може бути якась спільність. Він мало не додав, що дівчину, яка приходила до нього, також звали Шанталь. Але для чого? Вона сказала:
— Тоді, можливо, у такій самій кімнаті, як у Жіля... У мансарді... треба їхати на ліфті, а потім ще піднятися вузенькими сходами...
Справді, ліфт не доходив до мансардного поверху — довгого коридору з рядом дверей із напівстертими номерами кімнат. У нього була кімната №5. Він запам’ятав цифру завдяки Полю, який не раз намагався пояснити йому один зі своїх трюків — «нейтральна п’ятірка».
— І в мене був друг, який грав на іподромі й у казино, в Шарбоньєрі.
Схоже, ці слова її заспокоїли, і вона ледь помітно усміхнулася. Мабуть, подумала, що з різницею в кілька десятків років вони належали до того ж світу. Але до якого?
— Ви тепер ішли з вечірки?
Він пошкодував про це запитання. Але, схоже, вона перейнялася до нього довірою:
— Так, одне подружжя влаштовує особливі вечори у себе в квартирі... Жіль певний час працював у них водієм... Вони мене час від часу запрошують... Жіль наполягає, щоб я туди ходила... Вони платять... Я не можу інакше...
Він слухав, не насмілюючись її урвати. Може, вона говорила зовсім не до нього, і взагалі забула, що він поряд. Уже, мабуть, дуже пізно. П’ята ранку? Скоро світанок, і сонце розвіє тіні. Він прокинеться на самоті у своєму кабінеті, мов після поганого сну. Справді, телефонна книжка ніколи не губилася. А Жіля Оттоліні й Жозефіни Гріппе, яка називала себе Шанталь, насправді ніколи не існувало.
— Вам тепер буде дуже важко спекатися Жіля... Він від вас
